Відвідати США й українізуватись

Володимир Печерський

Володимир Печерський

Народився у Дніпропетровську, зростав у Росії, за студентських часів мав досвід роботи у Сполучених Штатах Америки, а декілька останніх років мешкає в Галичині. Адміністратор одного зі львівських готелів Володимир Печерський належить до тих молодих українців, які у дорослому віці зробили свідомий вибір на користь української мови. Безпосереднє знайомство з різними соціокультурними регіонами України та світу дало хлопцеві змогу побачити звичні нам явища з ширшої перспективи, а, отже, й моральне право виносити їм достовірну оцінку. Саме з випадкової зустрічі на чужині, яка цілком поміняла світовідчуття Володимира, розпочалася історія його повернення до українства. Мовна байдужість більшості українців на тлі державної русифікації, соціальна привабливість/непривабливість української мови серед людей до 30 років – цих тем ми торкнулися в розмові.

Володю, ти народився в Дніпропетровську, але все дитинство та юність провів у Росії. Що, беручи до уваги ці факти, спонукало тебе розпочати розмовляти українською мовою?

– Влітку 2006 року я їздив до Америки за студентською робочою програмою. Працював переважно у сфері обслуговування, заробив перші в своєму житті гроші, отримав доволі корисний досвід. Одного дня, коли я працював у магазині спортивних товарів, до каси підійшов клієнт. Він був приємно здивований, що побачив українця, адже мав жінку – етнічну українку з Канади. Раптом канадська пані почала ставити мені запитання “солов’їною”. Це було дійсно неочікувано, бо в рідному Дніпропетровську я мав 100-відсотково російськомовне оточення. Тож я почав відповідати мовою, яку знав краще, – англійською. Коротка розмова швидко добігла кінця. Подружжя вийшло з крамниці. Не знаю, про що потім думала та жінка, яка розмовляла українською приблизно на рівні ведучої провідних телеканалів. Мабуть, геть зневірилася в Україні, громадяни якої приїздять до Америки і знають англійську ліпше за рідну. Але для мене той епізод став початком особистої мовної революції. Я не змінився за одну секунду. На українську я перейшов лише за кілька років. Але початок було покладено саме тоді, в одному з районів Сан-Франциско. Ось і виходить, що усвідомити важливість рідної української мови, своєї культури мені допомогли країна США й та жінка з Канади, але аж ніяк не українська “незалежна” держава.

Як сприйняла твій вибір родина, оточення?

– Не можу сказати, що я відчув опір. Просто іноді ставало психологічно важко спілкуватися українською з тими, з ким 23 роки – фактично все своє життя – спілкувався російською. Гадаю, що деякі друзі спочатку сприйняли це за жарт, тимчасову моду. Їм було неприродно чути від мене українські слова, вирази. Але з часом старе оточення звикло до змін, згодом з’явилось нове, яке вже не знало мене російськомовного. Частина моєї сім’ї досі мешкає у Росії. Винятків я для них не роблю, спілкуюся українською, бо розумію, що я – єдина людина, від якої вони можуть почути колись рідну мову.

Останнім часом ти мешкаєш у Львові. Схарактеризуй мовну поведінку мешканців західних областей України. Наскільки вони стійкі та принципові у мовному відношенні?

– Про якусь мовну стійкість можна говорити тільки на Галичині. Колишній східняк, я звик змалку чути, що у Львові людина, котра не послуговується у публічному просторі українською, щонайменше заробить неприязне ставлення з боку львів’ян, але може відчути на собі й фізичну відсіч. Мені важко було це усвідомити, але ці байки й близько не відповідають дійсності. Більшості сучасних львів’ян цілковито байдуже, якою мовою розмовляти. Вони зараз зайняті, як і більша частина українців по той бік Межигір’я, відчайдушним виживанням та примітивним споживанням того самого російськомовного низькопробного продукту, що й мешканці Сходу. Українська мова для них не є свідомим вибором, яким вона є для мене, а звичайним комунікативним засобом. Коли середньостатистичний львів’янин їде в Одесу, Харків чи Донецьк, для нього не стоїть питання, якою мовою там спілкуватися. Це майже завжди буде російська. Почасти тому, що їм, як правило, не відомо, що на Сході принаймні розуміють українську, проте більшою мірою через те, що не хочуть перебувати у меншості. На жаль, за останні два з половиною роки я спостерігаю швидку русифікацію Львова. І всієї Західної України в цілому. Політика уряду “стабілізаторів та професіоналів”, безумовно, сприяє цьому процесові. Але головний чинник – низька свідомість та мовна стійкість західняків. Зараз іще живі люди, які пам’ятають україномовний Донбас та Слобожанщину – регіони, що сприймаються російськомовними. В разі, якщо у політиці нічого не зміниться, через 80-90 років, а, може, навіть і швидше, у Львові буде те саме, що зараз в Донецьку.

Які тенденції спостерігаються серед людей до 30 років? Українська стає популярнішою в цій віковій групі чи й надалі триває русифікація?

– Річ у тім, що люди до 30 років переважно налаштовані на розваги, які суттєво русифіковані. Програмне забезпечення, ігри, фільми з Інтернету – все це споживається західняками переважно російською мовою. На Галичині є міста, де в кінотеатрах нелегально йдуть фільми мовою північного сусіда, а своєю немає. А молоді люди кажуть, що, хоч і люблять рідну мову, проте фільми звикли дивитися російською. Серед звичайних львів’ян зустрічав думку, що не перейти на російську мову у спілкуванні з російськомовними українцями – значить проявити погані ознаки націоналізму. Тобто відповідь на питання лежить на поверхні. І вона є невтішною для України як незалежної держави. Проте це можливість для всіх нас усвідомити, що ми рухаємося у прірву, й змінити напрямок.

Що б ти порадив людям, які планують перейти на спілкування українською у повсякденному житті?

– Не відкладати це на невідоме “потім” і перейти просто зараз. Не йти на компроміси, не розмовляти українською тільки по п’ятницях, на державні свята чи просто, коли добрий настрій. Розмовляти в побуті. Читати українську літературу, дивитися фільми, споживати якісний український культурний продукт. Тоді знання збільшаться й стане значно легше. Люди часто не усвідомлюють, що саме від їхніх вчинків, від їхньої поведінки дуже багато залежить. Нам всім потрібен приклад, щоб змінити своє життя. То ставайте ним! Хтось із оточуючих обов’язково надихнеться вашим прикладом і так, повільно, крок за кроком, ми зробимо Україною цивілізованою, європейською та україномовною.

Автор: Сергій СТУКАНОВ
Джерело: Газета.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *