Безальтернативність розмежування. Чому декомунізація в Україні неможлива без дерусифікації

Дуже важке просування України в напрямку Європи, постійне тупцювання на місці й навіть провали у, здавалося б, давно подолане минуле спонукають до пошуків глибших причин усіх цих невдач, аніж особисті якості окремих осіб, історичні випадковості чи неминучі помилки.

Адже, декларуючи свою європейськість, Україна ніяк не може ідеологічно, політично і ментально відірватися від іншої цивілізації, іншого культурного світу, який на північ від Хутора-Михайлівського воліють називати «російським». Наша країна сама для себе має остаточно з’ясувати, чи вона є органічною складовою Європи, чи виступає як продовження Росії, як її варіант. Щодо Білорусі, то Аляксандр Лукашенка не без гумору вирішив це питання, заявивши, що «білоруси – це росіяни зі знаком якості». Українцям без самовизначення щодо Європи і Росії не вдасться вирішити проблему дерадянізації, а отже, перейти від псевдодемократії до демократії, від квазідержавності до державності, від нібито незалежності до незалежності, адже радянізація України, як і решти республік колишнього СРСР, була особливою формою російщення.

 Тоді проголошувалося існування єдиного радянського народу як нової історичної спільноти людей, але та спільнота мала базуватися на російській мові (Хрущов, виступаючи в 60-ті роки ХХ століття в Білоруському університеті, виголосив: що швидше всі ми розмовлятимемо російською, то швидше збудуємо комунізм), російській культурі та історії як панівних і визначальних. Увесь комплекс російського набував навіть офіційно характеру культурно-духовного гегемона на теренах СРСР. Фактично йшлося про нову історичну форму російськості, коли на традиційне російське месіанство, росієцентризм і ксенофобію нашаровувалися засади комунізму, мрії про всесвітню соціалістичну систему московського зразка і заперечення буржуазності. Тут уже комуністичне месіанство мало заступити місце імперсько-православного. Один із більшовицьких лідерів і керівних діячів Комінтерну Карл Радек, обіграючи фразу давнього російського ченця Філофія: «Два Рима падоша, третій стоіт, четвертому нє биті. Москва – третій Рим», напівжартома сказав: «Не вийшло третього Риму, вийде Третій Інтернаціонал». Мільйони людей звикли (їх активно до цього привчали) сприймати все російське як радянське, а все радянське – як російське. Лише тепер певні кола російської інтелігенції у РФ намагаються відокремити ті явища, однак часто це спричинює лише повернення до архаїчних царистсько-чорносотенних форм.

У контексті зазначеного вище зрозуміло, що жодні дерадянізація і декомунізація в Україні неможливі без дерусифікації. Проте русифікація – явище набагато складніше, ніж її мовний аспект. Бо йдеться також про русифікацію, себто організацію за російським зразком, державно-політичних інститутів (наприклад, Генеральна прокуратура України з її збереженим ще від радянських часів загальним наглядом є копією ГП РФ), системи охорони здоров’я, освіти, житлово-комунального господарства, судової та пенітенціарної системи тощо. І це та русифікація, що є не менш, а може, й більш небезпечною, ніж мовна. Сьогодні вона відбувається у вигляді рабського наслідування владою України російського, здебільшого негативного, соціально-економічного досвіду. В деяких сферах це набуває карикатурного характеру, приміром, найвища нагорода – Герой України – є калькою комуністичного Героя Радянського Союзу й нинішнього Героя Росії. Але найгірший феномен – русифікація політичних практик і звичаїв України, що внаслідок цього стають геть несумісними з європейськими, а еліти, які охоче сприймають такий російський вплив, дедалі більше набувають виразно антиєвропейських рис.

Привертає увагу той факт, що чимало видатних західних культурологів, як-от Освальд Шпенґлер та Арнольд Тойнбі, ніколи не вважали Росію частиною власне європейського світу, трактуючи її як окрему особливу цивілізаційну форму. До речі, три роки тому найреспектабельніша соціологічна фундація РФ «Левада-Центр» провела дослідження російського загалу щодо його ставлення до європеїзації Росії. Результати виявилися шокуючими й показовими: 70% росіян (із числа опитаних) заявили, що не вважають себе європейцями, а головне – не хочуть ними бути. Російська філософсько-політична думка має потужні традиції критики Європи, а прихильники останньої, так звані западнікі, значно поступалися іншим ідеологічним течіям їхньої країни: слов’янофілам і євразійцям. Найбільш відверто і навіть брутально неєвропейськість Росії маніфестували саме євразійці – колишні імператорські професори і приват-доценти, які після 1917 року опинилися в еміграції в Європі й, живучи там роками, духовно не сприймали її, говорячи про несумісність фундаментальних основ європейської та російської культур, про їхню належність до різних світів.

На їхню думку, Росія – то особлива окрема цивілізація (Освальд Шпенґлер називав її «російсько-сибірською»), протилежна як засадам Європи, так і засадам Азії: «Культура Росії не є ні культурою європейською, ні однією з азійських, ні сумою чи механічним поєднанням елементів тієї чи інших… Її треба протиставляти культурам Європи й Азії як серединну євразійську культуру». Євразійці визнавали величезний вплив на Росію Сходу, насамперед тюрко-монгольсь­кого. Вже в радянські часи відомий російський письменник і публіцист Вадім Кожинов проголосив: «Ну які ми спадкоємці Київської Русі? Ми спадкоємці великої імперії Чингізидів!» А євразієць Пьотр Савіцкій стверджував: «…без татарщини не було б Росії». Його однодумці вважали, що засновниками Російської держави були не київські князі, а московські царі, які стали наступниками монгольських ханів. На їхню думку, Золота Орда, що розпалася, відроджувалася в новому обличчі Московського царства. У текстах євразійців навіть подибуємо цікавий вираз: «…диво перетворення татарського середовища на російську державність». А знаний російський ліберал Пьотр Струве, який уславився, зокрема, й активною боротьбою проти українства, не сумнівався: «Головним чинником утворення великоросійської нації були Московська держава і монголо-татарські впливи». Цікаво, що в добу Боріса Єльцина знаний ще за СРСР економіст Ґєннадій Лісічкін опублікував статтю із симптоматичною назвою «Царь Борис (він мав на увазі Єльцина. – Авт.) и упадок советской «Золотой Орды».

 

Тиждень.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *