Ідентичність – запорука успіхів

“Щоб створити українську державу, треба спочатку створити її у власному серці”. Ці слова Дмитра Донцова (цитата з памяти) я прочитав у самвидаві десь у сімдесятих роках минулого століття, і вони надовго запамяталися мені своєю простою самоочевидною правдою.Здається, у цій короткій формулі Донцов фактично означив чи не найголовнішу проблему українського народу, проблему, яка була актуальна в його часи, в пізніші радянські часи, і яка (чи не парадокс?!) залишається гостро актуальною і сьогодні по девятнадцятьох роках української незалежности. Назва проблеми – несконсолідованість України, себто нерозуміння переважною більшістю українців своїх вищих національних пріорітетів. А таке нерозуміння, ясна річ, породжує апатію, пасивність (иноді й саботаж), що в результаті зводить нанівець навіть найкращі ініціятиви влади. Адже без живої підтримки суспільства неможливо досягти успіху в жодному починанні. Тому донесення тої чи иншої ідеї до свідомости людей і дохідливе пояснення навіщо її треба втілювати – є вкрай важливим завданням для кервництва будь-якої країни.

А тепер погляньмо, що відбулося з Україною. Розпався Радянський Союз. Причина: природне одряхління, себто нездатність радянського державного організму адекватно відповідати на нові виклики. В суспільній свідомості це виявлялося в щораз глибшій зневірі щодо офіційних радянських вартостей, те, задля чого створювався СРСР (щасливе комуністичне майбуття), фактично втратило підтримку громадян. І Країна Рад розсипалася як картяний будиночок. Зверніть увагу, руйнація сталася не через матеріяльні нестатки населення (у сімдесяті-вісімдесяті роки матеріяльний рівень життя радянських людей був чи не найвищий за всю історію Радянського Союзу), а внаслідок банальної зневіри суспільства в проголошувані ідеї. Отже, причина падіння російсько-комуністичної супердержави, переконаний, криється в духових, а не в матеріяльних (як дехто в простоті своїй і досі думає) сферах.

У 1991 році проголошено незалежність України. Це був не так бажаний, як неуникненний крок для величезної частини українців, у яких унаслідок тотальної асиміляційної політики радянської (фактично російської) влади дуже ослабло почуття окремого «ми» (національна ідентичність). Держава СРСР духово знемогла, утратила стрижень, керованість й розпалася на реґіональні частини, себто на природні, базовані на національній спорідненості спільноти, внаслідок чого почався так званий «парад суверенітетів». Українці теж, ясна річ, не могли не прилучитися до цього «параду», бо треба було так чи инакше організовувати своє життя на румовищі колись могутньої імперії. Однак, варто підкреслити, що якби в нашому народі не набралося належної кількости національно свідомих й активних людей, для яких утвердження самобутности української нації і створення української держави було споконвічною мрією, то ніякої української держави не виникло б, і Україна сьогодні просто була би південно-західною областю Росії. І ось у цьому (себто, що велика кількість наших громадян не піддалася асиміляції й зберегла мрію про українську незалежність) колосальна заслуга всіх тих українців, які боролися й поклали голови за нашу свободу, починаючи з далеких козацьких часів і кінчаючи Українською повстанською армією, Організацією українських націоналістів та дисидентами. Саме завдяки їхній боротьбі та самопожертві ідея незалежности не щезла, пройшла крізь віки і втілилася, коли прийшов слушний час 24 серпня 1991 року. І це зайвий раз засвідчує, що будь-яке змагання, опір, якщо вони навіть зазнають поразки, не є марними.

Але повернімося до нашої безпосередньої теми. Цікавий парадокс. Пропаґуючи в девядесятому й девядесятпершому роках ідею державної самостійности України, прихильники унезалежнення в особі націонал-демократів (принаймні переважної їх більшости) висували арґументи не духові, а матеріяльні, себто закликали людей підтримати незалежність, бо це, мовляв, принесе для всіх нечувані статки. Таким чином національна ідея (захист і утвердження української ідентичности політично, економічно й культурно) замінювався примітивними обіцянками добробуту, до яких додавалися ще туманні слова про демократичні свободи. Фактично націонал-демократи другорядне виставляли як головне, пояснюючи людям для чого потрібна незалежна українська держава. Те, що така арґументація на довшу перспективу може бути руйнівною, не кажучи вже про її хибність за суттю (адже для підняття добробуту зовсім не обовязково від когось відокремлюватися і створювати незалежну державу) вони не зважали, твердячи, що більшість народу неготова сприймати національну ідею в чистому вигляді. Таким чином теперішню українську державу було створено на вкрай хиткій основі – на обіцянці матеріяльного добробуту для народних мас. І виходило, що поки добробут є, держава потрібна, а як тільки він з якихось причин похитнеться, то держава що, вже непотрібна? Ясна річ, що гіршого фундаменту державности годі й придумати. І сьогодні ми пожинаємо плоди цієї фатальної політичної помилки, бо наш народ у своїй масі свято переконаний, що незалежність тільки й для того була проголошена, щоб людям краще жилося матеріяльно і цілком справедливо почуває себе ошуканим.

Инша справа, коли державу засновувати на духових вартостях, на ідеї захисту й утвердження національної ідентичности як найвищої цінности (національна ідея), себто, поставивши перед собою мету закріпити ці цінності як «образ ідеальної України в серцях людей» (Д. Донцов). Безумовно, народ, сконсолідований на такій міцній основі витримає, як показує світова історія, найтяжчі випробування і спроможеться досягти успіхів у будь-якій сфері, у тому числі й щодо матеріяльного добробуту.

Розуміючи це, знаючи, наскільки роз’єднані наші люди, яка велика маса українців має підірване національне самоототожнення, ми всі, і насамперед українське державне керівництво мусили би докладати максимальних зусиль, аби українська ідентичність стала наскрізною в нашому народі. Бо без утвердження ідентичности українців ні про яку консолідацію, а тим більше ні про які економічні чи инші досягнення не може бути й мови. Третій президент України В. Ющенко це розумів як ніхто і робив усе, щоб утвердити українську національну свідомість (правда міжусобиця із колишніми союзниками зчаста зводила його зусилля нанівець), але чи усвідомлює теперішній президент В. Янукович вагу української ідентичности в справі консолідації України, а, отже, й успіхів у реалізації тих чи инших державних завдань, зосібна й економічних? Здається, він допускає ту ж помилку, яку допустили націонал-демократи напередодні проголошення незалежности і яку за наступні понад девятнадцять років так і не було виправлено.

Володимир ЯВОРСЬКИЙ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *