Мовні квоти – quo vadis?

1 person like this
emblem

Мовні квоти на музику на радіо та ТБ – явище, поширене в усьому цивілізованому світі. Це перевірений, надійний спосіб бути відкритими світовій культурі, не дозволяючи їй, одначе, витісняти свою власну, залишати простір для розвитку продукту рідною мовою. Як казав «батько наш Тарас» – «і чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь». Тож говорити я збираюся не про них, а про явище, можливе лише в постколоніальних суспільствах – про мовні квоти на мовлення: розмови ведучих, озвучення фільмів тощо.

Ми – не єдина країна, де мешкають великі іншомовні діаспори, тому за межами України це питання вже теж давно вирішене: переважна кількість каналів ведеться державною (офіційною), а для нацменшин існує кілька своїх каналів їхніми мовами. Але Україна з якогось дива вирішила піти своїм власним шляхом, зробивши усі етери (як колись їх називала українська інтелігенція) двомовними. А зараз навіть намагається затвердити цю «мовну шизофренію» на державному рівні.

Чи хоч хтось з «мужів державних» замислюється, до чого це призведе? Особисто для мене це секретом не є: двомовні канали → поступове змішання мов, проникнення російських слів в українську мову, а українських – у російську → посилення суржику → витіснення суржиком української з побутового мовлення → заміна літературної української на суржик → зникнення нинішньої української з ужитку в усіх сферах. Це не здогадки й не побоювання, це наша майбутня реальність, якщо нічого не зміниться. Бо це закон співіснування мов. Навіть не треба бути фахівцем, щоб помітити, що у прикордоннях звичайно виникають говірки з великою кількістю запозиченої від сусіда лексики. Все, що людина чує, відкладається у її підсвідомості, а потім неусвідомлено частина того зривається з язика, коли вона розмовляє. Адже коли ми говоримо, ми не підбираємо кожне слово – вони виринають з нашої підсвідомості. Так, інколи прокручуємо в голові слова, намагаючись підібрати більш доцільне чи влучне, але робити це постійно неможливо, тут працює наша підсвідомість. І що більше ми чуємо слів з чужої мови, то впевненіше вони осідають у наших мізках, готові час від часу злітати з уст. Коли певні чужі слова надто часто вживаються замість рідних, вони починають їх витісняти – утворюється суржик. Поступово виробляється нова мелодика цієї нової говірки, якісь слова з рідної мови остаточно відмирають, поступаючись чужинцям, якісь залишаються, якісь спотворюються, нове мовлення внормовується, і суржик переростає в нову мову.

Звичайно, не в усіх процес мовлення відбувається однаково. Що більше ми звертаємо увагу на те, як ми говоримо, то краще нам вдається себе контролювати, але таких людей меншість. Це переважно ті, кому доводиться обдумувати свої слова, підбирати найточніші та найвлучніші, щоб якомога краще розкрити свою думку: письменникам, філологам, перекладачам, тим, хто готує публікації та промови. Є ще невеличка групка мовних патріотів, що просто прагнуть говорити й писати грамотно, тому прислуховуються до того, що говорять, занурюються у граматичні довідники, стежать за публікаціями на теми грамотності та антисуржику, навіть якщо це не має для них особливого практичного зиску.

Але за іронією, мову формують не вони. Вони можуть лише на неї впливати, коли їм вдається достукатися до широкого загалу через радіо, ТБ та Інтернет – тоді їхня лексика теж осідає у підсвідомості слухачів. А мову творять широкі народні маси, які мало замислюються над тим, як саме вони говорять, і зосереджуються лише на тому, що вони говорять. Їх просто більше, їх незрівнянно більше, тих, хто мало звертає уваги на форму свого мовлення, зосереджуючись лише на темі та змісті розмов. Тож розмовна мова формується у їхній підсвідомості, а саме усталена розмовна визначає літературну норму. Так зазвичай відбувається: письменники відтворюють те, що чують навкруг себе, створюючи літературну норму на ґрунті розмовної; коли ж міняється розмовна норма, якийсь ще час літературна за інерцією використовує ту стару, колишню розмовну мову, поки окремі письменники знову не беруться за відтворення нової розмовної, стара стирається з пам’яті поколінь і тоді міняється й сама літературна норма.

Як не дивно, зараз гальмують розповсюдження суржику ще й ті, хто лише починає говорити українською мовою, бо вони орієнтуються на літературну норму. Але це явище тимчасове – для їхніх дітей українська вже буде рідною, і якщо ті не потраплять до категорій, які контролюють своє мовлення, то можуть легко підпасти під вплив мовної шизофренії та суржикомовних.

Звісно, не лише етери є джерелом лексики для нашої підсвідомості. І те, що ми чуємо навколо себе від близьких та знайомих, на роботі, вулицях теж на неї впливає. І друковане слово, хоча й меншою мірою. Крім того, коли ми читаємо, ми занурюємось лише в одну мову, таким чином нам вдається мови розмежовувати й уникати мовної шизофренії. І цьому всьому можна ще якось протистояти. Радіо та ТБ є тим важковаговиком, що не лише безпосередньо завантажує наші мізки лексикою, а й впливає на мову вулиць та нашого оточення. Недавно мені потрапили на очі цікаві дані: за опитуваннями, лише 12% готові відмовитись від перегляду телебачення! Тобто 88% його дивиться гарантовано, а з решти теж якась частина дивиться, хоча й без особливого фанатизму та ентузіазму. А радіо? Навіть якщо ми його не включаємо для себе, його нам вішають на вуха хто і де завгодно: сусіди, колеги по роботі, в маршрутках, магазинах, на вулицях, коли проходиш повз квартиру якогось радіолюбителя, водії, з чиїх автомобілів воно теж чіпляє наш слух.

Тож навіть якщо ми з вами й будемо пручатися русифікації та суржикізації, вперто розмовляючи українською, ми проти народних мас не встоїмо. Хочете зрозуміти, скільки нас? Наше оточення показником не є, бо подібне тягнеться до подібного. Зверніть увагу на те, скільки української мови Ви чуєте навколо себе від незнайомих людей на вулицях та на її якість, і отримаєте більш-менш реальну картину. На це все суттєво впливає і самосвідомість. А запитайте-но тітоньку середнього віку із якогось райцентру, що балакає диким суржиком а-ля Сердючка, якою мовою вона говорить? Та звісно ж, українською – відповість вона Вам. Хоча її народна мова й близько не стоїть поруч з народною мовою її прабабці, щедро змальовану Нечуєм-Левицьким. Тією народною мовою, що формувалася століттями природним чином, витворена підсвідомістю поколінь, з відшліфованою віками мелодикою.

Ви хочете, щоб та російсько-українська мовна каламуть замінила нашу рідну українську? Я – ні. Хоча б тому, що тоді в сусідів буде більше підстав кричати про «нарєчіє» і «адін язик», і зазіхати на наші з вами мізки, душі, а потім і на землю. Та й не годиться такими скарбами, як виплекана віками мова, отак от просто розкидатися. І якщо «патріоти» з можновладців (інколи й без лапок)  не розуміють, до чого призведе ця мовна шизофренія, наївно сподіваючись, що таким чином російськомовні з часом до української мови звикнуть і почнуть її використовувати, то дехто з адептів сусідньої держави усвідомлює це дуже добре, і підштовхує нас «куди треба».

Отже, якщо не винаходити велосипед, а знову скористатися досвідом інших країн, розмежувавши мови за забезпечивши нас українською в усіх сферах, то з часом все стане на свої місця й Україна врешті-решт виборсається після тривалої постколоніальної хвороби. Російська просто перейде у статус мови діаспори та впливатиме на українську мову не більше, ніж, скажімо, євреї зі своїми їдишизмами. Скількись десятків у ній осіло (гаманець, ґвалт, шахрай, пасок, праска, ґендель, ґешефт, ґрати, кагал тощо), але чи дає це нам підстави говорити про українсько-єврейський суржик? Та й узагалі, чи вплинуло це якось суттєво на нашу солов’їну? А скільки в ній зараз англіцизмів, що прийшли до нас з комп’ютерними та маркетинговими технологіями? І скільки нам ще до англо-українського суржику? Ну але, панове, щоб до нашої мови зовсім нічого не потрапляло, нам треба відгородитися від світу бетонною стіною і випещувати свою мову в парникових умовах. Хоча там, де належно працюють державні мовні інститути, вдається досить добре протистояти й цим чужинським впливам, скажімо, Чехії та Франції. То раніше воно все до наших мов безладно потрапляло, а зараз із наступом глобалізації людство винаходить засоби, як їй досить успішно протистояти, щоб захистити власну ідентичність.

Але цікаве питання, як провести таке розмежування? Є два шляхи, кожен з яких ще може мати купу підваріантів:

  1. Дозволити каналам вільний вибір мови, але впровадити для мов нацменшин податки (крім кримських татар, як корінного народу частини України), які будуть спрямовуватись на підтримку державної мови.
  2. Визначити, що усі загальнодержавні канали можуть бути тільки україномовними, а інші мови можуть використовуватись лише на регіональних каналах, де частка етнічної меншини є не меншою за певний%.

При цьому україномовним каналом може вважатися лише той, де 100% мовлення ведеться українською мовою, з рекламою включно. Розмови ж запрошених, що балакають іншими мовами, перекладаються на українську вголос, приглушуючи оригінал. І лише на музичний вміст зберігаються квоти.

Другий варіант, звичайно, зручніший, простіший, ясніший, надійніший і навіть фінансово вигідніший для представників нацменшин, хоча за певних умов можливий і перший. Отже, розділення каналів – це перший, хоч і дуже суттєвий крок для збереження української та створення нової розмовної мови, дуже близької до старої, її осучасненої версії. Дуже важливим буде ще й вміст цих етерів, якою мовою говоритимуть там. Але це вже тема для іншої розмови.

Якщо Ви бажаєте обговорити цю статтю, це можна зробити на нашому форумі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *