Мовні квоти – quo vadis?

Мовні квоти

Мовні квоти на музику на радіо та ТБ – явище, поширене в усьому цивілізованому світі. Це перевірений, надійний спосіб бути відкритими світовій культурі, не дозволяючи їй, одначе, витісняти свою власну, бо так зберігається простір і для розвитку продукту рідною мовою. Як казав «батько наш Тарас» – «і чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь». Тож говорити я збираюся не про них, а про явище, можливе лише в постколоніальних суспільствах – про мовні квоти на мовлення: розмови ведучих, озвучення фільмів тощо.

Ми – не єдина країна, де мешкають великі іншомовні діаспори, тому за межами України це питання вже теж давно розв’язано: переважну кількість каналів ведуть державною (офіційною), а для нацменшин існує кілька своїх каналів їхніми мовами. Але Україна з якогось дива вирішила піти своїм власним шляхом, зробивши усі етери двомовними. А зараз навіть намагається затвердити цю «мовну шизофренію» на державному рівні.

Чи хоч хтось з «мужів державних» замислюється, до чого це призведе? Як на мене, то відповідь очевидна: двомовні канали → мови поступово змішуються, російські слова потрапляють до української мови, а українські – до російської → посилюється суржик → суржик витісняє українську з побутового мовлення → суржик створює свою літературну традицію й поступово заміняє українську літературну мову → нинішня українська зникає з ужитку в усіх сферах. Це не здогадки й не побоювання, це наша майбутня реальність, якщо нічого не зміниться. Бо це закон співіснування мов.

Навіть не треба бути фахівцем, щоб помітити, що у прикордоннях зазвичай виникають говірки з численною запозиченою від сусіда лексикою. Все, що людина чує, відкладається у її підсвідомості, а потім неусвідомлено частина того зривається з язика, коли вона розмовляє. Адже коли ми говоримо, ми не добираємо кожне слово – усі слова виринають з нашої підсвідомості. Так, інколи прокручуємо в голові окремі слова, намагаючись дібрати доцільніше чи влучніше, але робити це постійно неможливо, бо тут працює наша підсвідомість.

І що більше ми чуємо слів з чужої мови, то впевненіше вони осідають у наших головах, готові час від часу злітати з уст. Коли певні чужі слова надто часто вживаються замість рідних, то починають їх витісняти – утворюється суржик. Поступово формується нова мелодика цієї нової говірки, якісь слова з рідної мови остаточно відмирають, поступаючись чужинцям, якісь залишаються, якісь спотворюються, нове мовлення внормовується, і суржик переростає в нову мову.

Звісно, не в усіх процес мовлення відбувається однаково. Що більше ми звертаємо увагу на те, як ми говоримо, то краще нам вдається себе контролювати, але таких людей меншість. Це переважно ті, кому доводиться обдумувати свої слова, підбирати найточніші та найвлучніші, щоб якомога краще розкрити свою думку: письменники, філологи, перекладачі й ті, хто готує публікації та промови.

Є ще невеличка групка мовних патріотів, що просто прагнуть говорити й писати грамотно, тому прислуховуються до того, що говорять, занурюються у граматичні довідники, стежать за публікаціями на теми грамотності та антисуржику, навіть якщо це не дає їм якогось практичного зиску.

Але за іронією, мову формують не вони. Вони можуть лише на неї впливати, коли їм вдається достукатися до загалу через радіо, ТБ та Інтернет – тоді їхня лексика теж осідає у підсвідомості слухачів. А мову творять широкі народні маси, які мало замислюються над тим, як саме вони говорять, і зосереджуються лише на тому, що вони говорять. Їх просто більше, їх незрівнянно більше, тих, хто мало звертає увагу на форму свого мовлення, зосереджуючись лише на темі та змісті розмов. Тож розмовна мова формується у їхній підсвідомості, а саме усталена розмовна згодом визначає літературну норму.

Так зазвичай відбувається: письменники відтворюють те, що чують навкруг себе, створюючи літературну норму на ґрунті розмовної; коли ж міняється розмовна норма, якийсь ще час літературна за інерцією використовує ту стару, колишню розмовну мову, поки окремі письменники знову не візьмуться за відтворення нової розмовної, стара стирається з пам’яті поколінь і тоді міняється й сама літературна норма.

Як не дивно, зараз гальмують поширення суржику ще й ті, хто лише починає говорити українською мовою, бо вони орієнтуються на літературну норму. Але це явище тимчасове – для їхніх дітей українська вже буде рідною, і якщо ті не потраплять до категорій, які контролюють своє мовлення, то можуть легко підпасти під вплив мовної шизофренії та суржикомовних.

Звісно, не лише етери є джерелом лексики для нашої підсвідомості. І те, що ми чуємо навколо себе від близьких та знайомих, на роботі, вулицях теж на неї впливає. І друковане слово, хоч і менше. Крім того, коли ми читаємо, ми занурюємось лише в одну мову, тому нам вдається мови розмежовувати й уникати мовної шизофренії. І цьому всьому можна ще якось опиратися. Радіо та ТБ є тим важковаговиком, що не лише безпосередньо завантажує наш мозок лексикою, а й впливає на мову вулиць та нашого оточення.

Недавно мені потрапили на очі цікаві дані: за опитуваннями, лише 12% готові відмовитись від перегляду телебачення! Тобто 88% його дивиться гарантовано, а з решти теж якась частина дивиться, хоча й без особливого фанатизму та ентузіазму. А радіо? Навіть якщо ми його не вмикаємо для себе, його нам вішають на вуха хто і де завгодно: сусіди, колеги, в маршрутках, магазинах, на вулицях, коли проходиш повз квартиру якогось радіолюбителя, водії, з чиїх автомобілів воно теж чіпляє наш слух.

Тож навіть якщо ми з вами й будемо пручатися русифікації та суржикізації, вперто розмовляючи українською, ми проти народних мас не встоїмо. Хочете зрозуміти, скільки нас? Наше оточення показником не є, бо схоже тягнеться до схожого. Зверніть увагу на те, скільки української мови ви чуєте навколо себе від незнайомих людей на вулицях та на її якість, й отримаєте більш-менш реальну картину. На це все суттєво впливає й самосвідомість.

А запитайте-но тітоньку середнього віку із якогось райцентру, що балакає диким суржиком а-ля Сердючка, якою мовою вона говорить? Та звісно ж, українською – відповість вона вам. Хоча її народна мова й близько не стоїть поруч з народною мовою її прабабці, щедро змальовану Нечуєм-Левицьким. Тією народною мовою, що формувалася століттями природним чином, витворена підсвідомістю поколінь, з відшліфованою віками мелодикою.

Ви хочете, щоб та російсько-українська мовна каламуть замінила нашу рідну українську? Я – ні. Хоча б тому, що тоді в сусідів буде більше підстав кричати про «нарєчіє» і «адін язик», і зазіхати на наші з вами мізки, душі, а потім і на землю. Та й не годиться такими скарбами, як виплекана віками мова, отак от просто розкидатися. І якщо «патріоти» з можновладців (інколи й без лапок)  не розуміють, до чого призведе ця мовна шизофренія, наївно сподіваючись, що таким чином російськомовні з часом до української мови звикнуть і почнуть її використовувати, то дехто з адептів сусідньої держави усвідомлює це дуже добре, і підштовхує нас «куди треба».

Отже, якщо не винаходити велосипед, а знову скористатися досвідом інших країн, розмежувавши мови та забезпечивши нас українською в усіх сферах, то з часом все стане на свої місця й Україна кінець кінцем виборсається з тривалої постколоніальної хвороби. Російська просто перейде у статус мови діаспори та впливатиме на українську мову не більше, ніж, скажімо, євреї зі своїми їдишизмами. Скількись десятків у ній осіло (гаманець, ґвалт, шахрай, пасок, праска, гендель, ґешефт, ґрати, кагал тощо), але чи дає це нам підстави говорити про українсько-єврейський суржик?

Та й узагалі, чи вплинуло це якось суттєво на нашу солов’їну? А скільки в ній зараз англіцизмів, що прийшли до нас з комп’ютерними та маркетинговими технологіями? І скільки нам ще до англо-українського суржику? Ну але, панове, щоб до нашої мови зовсім нічого не потрапляло, нам треба відгородитися від світу бетонною стіною й випещувати свою мову в парникових умовах. Хоча там, де належно працюють державні мовні інститути, вдається досить добре опиратися й цим чужинським впливам, скажімо, Чехії та Франції. То раніше воно все до наших мов безладно потрапляло, а зараз із наступом глобалізації людство винаходить засоби, як їй досить успішно протистояти, щоб захистити власну ідентичність.

Але як провести таке розмежування? Є два шляхи, кожен з яких ще може мати скількись версій:

  1. Дозволити каналам вільний вибір мови, але впровадити для мов нацменшин податки (крім кримських татар, як корінного народу частини України), які будуть спрямовуватись на підтримку державної мови.
  2. Визначити, що усі загальнодержавні канали можуть бути тільки українськомовними, а інші мови можуть використовуватись лише на регіональних каналах, де частка етнічної меншини є не меншою за певний%.

Й українськомовним каналом може вважатися лише той, де 100% мовлення ведуть українською мовою, з рекламою включно. Розмови ж запрошених, що балакають іншими мовами, слід перекладати на українську вголос, приглушуючи оригінал. І лише на музичний вміст мають діяти квоти.

Другий варіант, звісно, зручніший, простіший, ясніший, надійніший і навіть фінансово вигідніший для представників нацменшин, хоча за певних умов можливий і перший. Отже, розділення каналів – це перший, хоч і дуже важливий крок для збереження української та створення нової розмовної мови, дуже близької до старої, її осучасненої версії. Звісно, важить ще й вміст цих етерів, якою мовою говоритимуть там. Але це вже тема для іншої розмови.

 

***

Щоб не пропускати наших публікацій, приєднуйтесь до нас:
у телеграмі: https://t.me/liveuainua
у фейсбуці: https://www.facebook.com/liveua.in.ua
або підпишіться на наші новини: https://liveua.in.ua/pidpysatysya-na-novyny

Оцінка 5 / 5. Всього оцінок: 1

Оцініть цю статтю першим!

Якщо Вам сподобалась ця стаття,

Ви можете приєднатися до нас у Facebook чи в Telegram, щоб дізнаватися про нові статті одразу!

Нам шкода, що ця стаття Вам не сподобалась!

Допоможіть нам її покращити!

Розкажіть нам, будь ласка, чому саме вона не припала Вам до вподоби і що б Ви хотіли в ній побачити

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *