Жива мова

Ну що б, здавалося, слова?
Слова і голос, більш нічого.
А серце б’ється, ожива,
Як їх почує. (Т. Шевченко)

Зараз багато говориться про те, якою має бути українська мова. Фахівці дають багато порад, як правильно, а як – ні, і, власне, вони роблять велику справу, допомагаючи нам позбавитись від нашого колоніального минулого – суржику й калькування, й повернути свою справжню мову. Але іноді в цьому прагненні до самовдосконалення ми забуваємо, що мова не тільки може, а й повинна бути різною залежно від обставин. Не можуть дві подруги говорити між собою точнісінько так само, як диктор на ТБ. Не може журналіст писати так, як складає науковець свої статті. Тому існує поділ на стилі, їх усього 7: розмовний, художній (художня література), публіцистичний (мова ЗМІ), офіційно-діловий, науковий, конфесійний (релігійні тексти та проповіді) та епістолярний (написання листів)*. Усі ці стилі можуть існувати у двох формах – усній і письмовій, і тільки для розмовного стилю усна форма – основна, для всіх інших основною є письмова. Саме тому розмовний стиль часто ще називають живою мовою, всі ж інші стилі умовно можна віднести до мови книжної. Умовно – тому що в деяких стилях, насамперед в художньому й дещо менше в публіцистичному, теж використовуються елементи живої мови.

Жива мова - основа виживання будь-якої мови

Таке, здавалося б, звичне явище, як мова, насправді виявляється суцільним сплетінням загадок, як підступитися до неї ближче. Звичайно мови виникають в усній, живій формі, й формуються десь глибоко в людській підсвідомості. І вже потім в уже сформованій мові фахівці виявляють закономірності й на їхній основі складають правила, вигадуючи систему запису й адаптуючи її якомога ближче до живої мови. Можна визначити, що на мову впливає, що її змінює, можна навіть подекуди її корегувати, але ніхто не може сказати напевно, чому вона виникла саме в такому вигляді й чому в кожному випадку обрали саме такий варіант з усіх можливих, а не інакший. Чомусь люди на певній території починають вкладати саме такий зміст саме в такі слова, вони усвідомлюють, що саме такий набір звуків повинен означати те то й те, більше того, вони всі разом навіть відчувають відтінки значень синонімів. Це дивовижа, яку раціонально пояснити неможливо.

Коли людина говорить, слова виринають з її підсвідомості, вона звичайно задумується над змістом того, що говорить, і рідко – над словами, що вимовляє. Проте при цьому вона формує словами якийсь мелодійний малюнок, звичайно навіть цього не усвідомлюючи, щоб усе звучало доладно, влучно, само зривалося з язика. Як немає цієї невимушеності і природності, то й язик в роті не повертається вільно балакати, теревенити, ти або себе примушуєш, чи хоча б контролюєш, або… або обираєш іншу мову, яка тобі звичніша та природніша. Книжна мова – трохи інакша, чомусь для розмов нам зручніший один набір слів, а для записування своїх думок – інший. І це є однією з вагомих причин, чому Україна так повільно повертається до української. Так, книжна мова в нас досить добре розвинена, й за бажання її можна добре опанувати, але живої української майже немає – в селах та провінційних містечках центру і сходу її витіснив суржик, та й на заході вона дещо засмічена калькуванням і тим же суржиком. Хто постійно балакає цією живою мішаниною, той до того так звик, що навіть цього не усвідомлює, вважаючи, що говорить українською. Проте для кого взірцем української є книжна мова, той говорити живою суржикізованою не бажає, ба навіть вчити її, а книжною якось вільно не говориться – треба мати справді сильну мотивацію, щоб переступити через її певну штучність та незручність для повсякденної балаканини.

Тож, шановні, для повноцінного життя мови просто необхідний її життєздатний розмовний варіант. Саме такий, зрощений десь в народній підсвідомості й відшліфований до «саме проситься на язик» і «саме з нього зривається». Не буде його – ота вся книжна краса поступово перейде в розряд мертвих мов, як це було з латиною. Звісно, не факт, що її заступить російська, швидше за все, ні. Але суржик – цілком імовірно (а там вже й до російської ближче). Власне, є три можливі шляхи подальшого розвитку української:

  1. Змиритися з результатом російського насильства і прийняти суржик за живу мову. З часом він внормується і на його ґрунті утвориться нова літературна норма.
  2. Наперекір усьому розмовляти українською, якою виходить, хай і книжною, хай і трохи незручною, і з неї з часом виробиться нова жива мова (літературна норма, швидше за все, теж трохи зміниться, адаптуючись під нові реалії). Саме цим шляхом пішли в Ізраїлі, щось подібне відбувалося і з російською (яка утворилася з церковнослов’янської), і з чеською. Але для цього потрібна масовість, якої ми поки не маємо (й навряд чи матимемо за необов’язковості української в нашому суспільстві).
  3. Відродити свою власну живу мову, яка, на щастя, досить добре збереглася в класичній літературі (насамперед у діалогах).

Який варіант Вам більше до вподоби? Мені – третій. Прихильники суржику аргументують тим, що він живий, ним зручно говорити і можна смачно і влучно висловити свою думку. Але, вибачте, прийняти те, що зробили з нашою мовою? Та й наша жива українська, якою ще говорило покоління моїх дідусів і бабусь (покоління батьків вже балакало суржиком), анітрохи не гірша! І вона така, що сама проситься на язик, і нею так файно можна висловитись, що заслухаєшся, й самому щось подібне утнути хочеться. Тож гадаю, що нам варто повитягати ту живу мову й якомога ширше запровадити її в життя знову. Звісно, абсолютно такою ж сучасна мова не буде, бо вона розвивається, з’являються нові речі, явища й поняття, але, щиро кажучи, переглядаючи слова і фрази живої мови, я не побачила там такого, що нині звучало б неорганічно в живому мовленні (крім позначень речей, що вийшли з ужитку та за рідкісними винятками). Звичайно, в ідеалі ця збагачена живою лексикою мова мала б звучати у фільмах (замість книжної), та на радіо й ТБ – тоді українська значно легше і швидше повернулася б на своє місце (адже в нашій підсвідомості осідає те, що ми чуємо, й потім при нагоді з неї витягується). Але маємо, що маємо. Мо’ самі візьмемось до справи? Бо хто, як не ми?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *