Микола Костомаров – справді геній, справді український

Про автора

У нас ім’я Миколи Костомарова якось незаслужено залишається поза увагою – мовляв, він же російською писав, що його там читати. Та не забувайте, що тоді писати українською було заборонено (Шевченкові он теж довелося свої щоденники російською складати). Та вчитайтесь в його твори! Відкриєте для себе багато чого цікавого. Зокрема, його авторству приписують знаменитий маніфест Кирило-Мефодіївського братства «Книги битія українського народу». Вже той сам факт, що він був одним з організаторів цього братства, не дозволяє нам забувати про цю визначну особистість. Одним з найцікавіших його творів є «Дві руські народності» – в ньому він ще за півсотні(!) років до Жовтневого перевороту 1917 року угледів зародження комунізму. Саме про це дивовижне відкриття, яке він зробив, навіть сам про те не підозрюючи, я й хочу сьогодні розказати. Але спершу кілька найважливіших і найцікавіших епізодів про автора.

Народився Микола Костомаров 4 травня за старим стилем чи 16-го за новим (о, так, саме тому я розповідаю Вам про нього саме сьогодні!) у 1817 році у провінційному містечку Вороніжі на Сумщині.

Епізод 1. Його батько – поміщик, з роду козаків-переселенців, мати – кріпачка. Обоє люди передових поглядів (мати отримала освіту ще до заміжжя – нечувана на той час справа для жінки, та ще й кріпачки!), в сім’ї панував культ просвітництва і волелюбних ідей. Звісно, що батьки теж збиралися зробити зі свого сина освічену людину, але початкове навчання маленькому Миколці не пішло. Йому, як і багатьом видатним людям його часу, вчитися попервах було страшенно нудно, і його навіть вигнали з пансіону за витівки. Що візьмеш із провінційної початкової школи, де вчителі, крім різок і сухої книжної грамоти, часто застарілої, нічого не знали!

Епізод 2. Проте потім він вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет, де серед викладачів були цікаві прогресивні люди, і з запалом занурився в науку. Закінчив університет в 1837 році.

Епізод 3. Через 8 років після закінчення навчання почав викладати російську історію (про українську, звісно, тоді й мови йти не могло) у Київському університеті. Саме це спонукало його серйозно заглибитись у вивчення історії, і звідси почалася його наукова діяльність.

Епізод 4. Наприкінці того ж 1845 року Микола Костомаров створив зі своїми однодумцями Кирило-Мефодіївське братство, яке не тільки відстоювало право українців бути окремим етносом, а й надавало йому провідну роль у відродженні слов’янських народів. А радикальне крило цієї організації (Тарас Шевченко) виступало за повну самостійність і незалежність української землі.

Епізод 5. Звісно, така організація не могла залишитися поза увагою царського уряду. Дуже скоро за «братчиками» починають слідкувати, а на початку 1847 року готуються арешти. Микола Костомаров мав дружні стосунки з тодішнім київським губернатором, і коли той дізнався, що пана історика збираються арештувати, хотів його попередити й написав йому листа з проханням негайно до нього зайти. Але Костомаров саме тоді готувався до власного весілля з Аліною Крагельською, і проігнорував прохання губернатора. Тоді 30 березня історика заарештували, й замість вівтаря він опинився в Петропавлівській фортеці. Його кохана вийшла заміж за іншого.

Епізод 6. Через 9 років, у 1856-му, історика звільнили, і він продовжив свою наукову працю. Але тепер він вирішив осісти в Петербурзі, й на це були свої причини – там українцям дихалося значно вільніше, ніж на рідній землі, за ними менше шпигували й навіть дозволяли видавати власну пресу. Так на початку 60-х рр. з’явився літературно-мистецький журнал «Основа», де частина матеріалів публікувалася українською. В ньому було надруковано кілька праць і Костомарова, зокрема і «Дві руські народності», про які піде мова нижче. А поки закінчимо з цікавими моментами життя автора.

Епізод 7. Микола Костомаров запропонував дуже прогресивну на той час ідею погляду на історію, якої більшість істориків дотримується й зараз. Тоді історики визначали країну як територію, яка підвладна певним правителям. Він же вважав, що країною є територія, на якій мешкає певний сформований народ. А правителі – то така штука, сьогодні одні, взавтра інші. Цю ідею пізніше взяв на озброєння Михайло Грушевський, коли складав першу ґрунтовну працю з історії України.

Епізод 8. Діяльність пана Миколи не обмежується тільки історією. Він вивчав також етнографію, відшукував і записував фольклор, написав кілька художніх творів і був видатним мислителем свого часу.

Епізод 9. Костомаров цікавився політикою й дотримувався демократичних поглядів. Двома найвпливовішими течіями в тодішній політиці були революціонери й консерватори, але він не бажав приставати до жодного з них і вперто відстоював свою власну точку зору. За це на нього часто нападалися представники обох таборів.

Епізод 10. В 1873 році історик знову зустрівся зі своєю колишньою нареченою Аліною Крагельською. На той час вона вже прожила зі своїм попереднім чоловіком у шлюбі 19 років і мала від нього 3-х дітей. У 1875 р. (о так! нарешті!) Аліна з Миколою повінчались і прожили разом ще 10 років, до кінця життя Костомарова.

Помер Микола Костомаров 7 квітня 1885 року в Петербурзі.

 

Про росіян та українців

А тепер звернімося до «Двох руських народностей» Костомарова (прочитати статтю повністю можна, наприклад, тут). Спершу автор описує переселення слов’ян і роздумує про стосунки між переселенцями та про те, що саме впливало на формування народу в нових умовах, потім переходить до виникнення Русі.

Цитата:

Натисніть, щоб розгорнути

«Уся річ у тому, що на північному сході Росії формувалася нова слав’яно-руська народність, із своєрідною вдачею, з одмінними умовами й ознаками життя.»

«Знаємо тільки, що в цих сторонах жили фінсько-туркські племена; в їхні землі вдерлися Слав’яни й оселилися там. Цими новими осадниками були, здебільшого, Кривичі, через те, що великоруське наріччя має розмірно більше спільних рис із білоруським. Далі, нам із історичних джерел відомо, що туди ж переселялися й люде з України. Ми не знаємо, яке відношення, який вплив на сформування цієї народности мали В’ятичі; щодо цього племени нема змоги робити які-небудь висновки і з инчих рис, але нічого казати, що пізніще великоруська територія, і дійшовши до меж цього племени, забрала його у свої межі; елєменти, що характеризували народність В’ятичів, увійшли в склад великоруської народности.
Слав’яни, що прибували сюди з ріжних сторін, мусіли скласти з себе мішанину вже через те, що приходили вони з ріжних віток руського народу; ця мішанина неодмінно мусіла дістати свої своєрідні прикмети.»

Дещо з його описів та роздумів може бути цікавим швидше як зачатки психологічної науки, ніж історія, проте не забувайте, що це 1861 рік! і тодішні історики й близько не мали тих можливостей, що нинішні, тож вони більше спиралися на власну логіку й інколи трохи домислювали. Але далі йде вже дещо цікавіше.

Вже тоді(!) Микола Костомаров наполягав, що назва «Русь» з давніх-давен була закріплена за українським народом, а росіян називали «москалями». А тепер, коли ті прибрали цю назву собі, українцям доводиться підшукувати собі нове ім’я.

Та ще цікавішим є порівняння менталітету обох етносів. Історик мешкав тривалий час і в Україні, і в Росії, і мав змогу добре вивчити один та інший народ. Перегляньмо найвагоміше:

 

Про сприйняття прекрасного та народну творчість:

Українці: надзвичайно поетичні, обожнюють природу, насолоджуються її красою, підносять в своїй поезії жінку й співчувають навіть тим, хто звернув на хибну стежину.

Росіяни: мають нахил до матеріалізму, не дуже зважають на красу природи, описують тільки зовнішність жінки й мало звертають увагу на властивості її особи. Співають, щоб розважитись в перервах між прозаїчною працею, тому їхні пісні неглибокі та подекуди цинічні. Обожнюють розбишацькі пісні (от звідки ростуть ноги в «російського шансону»!)

Але краще прочитайте про це безпосередньо в автора, воно того варте:

Цитати:

Натисніть, щоб розгорнути

«У свойому прямуванню створити для ідеї, визначеної раз на віки, трівке, величезне, показне тіло, великоруський народ усе виявляв і тепер виявляє нахил до матеріялізму й одстає від українського народу в духовому житті, в поезії, яка в останнього розвинулася незмірно більше, живучіще й повніще. (…) В великоруських піснях є туга, задума, але ж майже немає тої мрійливости, що так поетично причаровує в українських піснях, переносячи душу в світ уяви, нагріваючи серце неземним, нетутешнім теплом. Участь природи в великоруських піснях дрібна, в українських — незвичайно велика; українська поезія не розлучається з природою: природа оживляє її, поділяє з нею радощі й журбу людської душі; трави, дерева, птаство, звірята, світища неба, ранок і вечір, весна і сніг — усе дише, думає, почуває разом із людиною, все відгукується до неї чарівничим голосом, голосом то співчуття, то надії, то присуду. Душею кожної народньої поезії є звичайно — любов; та в великоруських піснях це почуття тільки де-не-де бере верх над матеріяльністю; навпаки, в українських воно досягає як-найвищого одуховлення, чистоти, височіні спонук і ґрації образів. На що вже матеріяльна сторона любови в жартівливих піснях, а й вона змальована з тою анакреонтичною ґрацією, що закриває собою тривіяльність і саму похіть одуховлює, ублагороджує. Жінка в великоруських піснях рідко коли виростає до свого людського ідеалу; рідко коли краса її підноситься понад матерію; рідко коли почуття закохання може шанувати в жінці що иншого, крім тілесної краси; рідко коли пісня нагадує про високі прикмети й повагу жіночої душі. Українська жінка в поезії українського народа, змальована такою духово-прегарною, що й у самому свойому упадку виявляє поетично свою чисту натуру й соромиться свого пониження. В забавних піснях, у жартівливих різько зазначується супротивність української й великоруської натури. В українських таких піснях виробляється краса слова й вислову, досягає правдивої мистецькости; людська натура, відпочиваючи, не вдовольняється простою забавкою, а визнає потребу надати їй таку прегарну форму, форму, що б не тільки бавила, а ще й підносила душу; веселість бажає обгорнути її стихіями краси, освятити думкою. Навпаки, в великоруських піснях такої катеґорії визначається тільки прямування втомленої прозаїчною працею натури — побавитися аби-чим на годинку, не ворушачи мізку, не займаючи серця, не рушаючи фантазії. Такі пісні в Великорусів існують не самі ради себе, а ради побічної декорації иншої, чисто матеріяльної втіхи, й тому частенько доходять до цинізму.»

«Великорусам так подобаються розбишацькі пісні: розбишака — герой, що виходить на боротьбу і з обставинами і з громадським ладом. Його стихія — руїна, але після руїни неминуче повинно відбудуватись нове.»

«І у громадському, і в сім’євому життю Великорусів більш чи менш видко брак того, що в українському житті становить поезію; і, навпаки, в останньому мало того, що становить душу, силу й повагу першого. Великорус мало любить природу; в селян дуже рідко здибаєш на городі квітки — на Україні квітками пишається майже чи не кожний двір хлібороба.»

 

Про ставлення до церкви і віри:

Українці: розуміли дух віри й не дуже переймалися формою. Вели внутрішню розмову з Всевишнім, замислювались про Волю Божу над ними, розповідали, який вплив на них справляють Богослужіння та церковні свята. Ніколи не чіплялися за сталість обрядів чи форм церковної служби, повністю покладалися в цих питаннях на священиків. Якщо священик скаже, що треба щось змінити в церковній відправі чи в якому обряді, то так і робили, бо вважали, що духовна особа знає краще, як треба. Для них найсуттєвішим було збереження самого змісту обряду чи служби. Були терпимими й навіть дружніми до іновірців, проте як лиш хто намагався притискати чи ображати їхню віру, отоді вже тримайся вони чинили шалений опір і навіть були готові стояти за неї на смерть. Глибоко внутрішньо релігійні, витравити їхню віру з них дуже важко. Якщо хто і йшов у напрямку атеїзму, то це був дуже важкий і слизький шлях з запеклою внутрішньою боротьбою, одначе таке траплялося рідко. Навіть освічені люди звичайно мали щиру віру в своїй душі.

Росіяни: мало звертали увагу на дух і зміст, проте формі надавали сакрального значення. Вони мали багато суперечок щодо букви й відстоювали своє бачення до фанатизму. Численні розколи виникали саме на цьому ґрунті: скільки разів треба співати «алілуйя», скількома пальцями хреститися, як виконувати ті чи інші обряди тощо. Один з розколів виник з питання, як правильно казати: «Господи, помилуй» чи «о Господи, помилуй». (Чи не тут захована їхня затятість щодо ведення служби церковнослов’янською й повне неприйняття перекладу священних книг на рідні мови?) З погордою ставилися до інших народів та вір і навіть утискали їх. Попри запеклі суперечки щодо форми і вияв релігійних чеснот, їхня віра могла бути нетривкою і неглибокою. Іноді люди, виховані у строгому релігійному середовищі, могли легко від того відійти. Серед вищих верств суспільства навіть існувала на це мода, бо невіра вважалася ознакою просвіти.

Цитати:

Натисніть, щоб розгорнути

«Отой дух терпимости, брак національної пихи, перейшов і в характер козаччини й живе й досі в народі. В козацьке товариство вільно було вступати кожному; його не розпитували, хто він, звідкіля, якої віри й нації. Польща почала була нарікати, що козаки до свого товариства приймають ріжних волоцюг і разом із тим і єретиків, котрі тікають од переслідувань духовного суду, та на це козаки відповідали, що в них зпоконвіку так уже заведено, що кожному добра воля пристати до них і відійти собі від них. (…) Ворожливі вчинки над католицькими святощами за часу козацького повстання викликала не зненависність до католицтва, а злість за насилу над сумлінням і за примус. (…) Ні католицький костел, ні жидівська синаґоґа не видаються йому гидкими місцями; він не гидує їсти, пити і приятелювати не тільки з католиком чи протестантом, але і з Жидом, і з Татарином. Але ж нехай тільки він замітить, що чужовірний, або чужинець починає глумитися над його власними святощами, в нього ворожнеча спалахує ще сильніще, ніж у Москаля. Видима річ: коли даєш волю другим і шануєш їх, то це натурально вимагати й собі такої ж волі й обопільної поваги.»

«Цікаво розібрати питання, звідкіля взявсь у Великорусів цей ориґінальний настрій, це прямування сперечатися за букву й надавати доґматичну вагу тому, що становить часто або граматичне питання або обрядовість? Здається, це має своє джерело в тій матеріялістичній вдачі, котрою взагалі визначається в суті великоруська натура. Справді, розглядаючи великоруський народ у всіх його верствах, часто стрічаємо людей справжньої христіянської моральности; релігійність їх звернена на практичне виконування христіянського добра, але внутрішньої побожности, пієтизму в них мало. Ми стрічаємо облуднів, бузувірів, строгих виконавців назверхніх правил і обрядів, але теж без правдивої побожности, людей, переважно байдужих до реліґійних справ, котрі зверхні потреби релігії справляють за тим, що звикли вже до того, але не здають собі справи з того, чого й на що все це діється. Наостанку, між вищими, так званими освіченими, верствами трапляються маловірні або й зовсім без віри, але їх поробила ними не яка-будь праця розуму й духової боротьби, а замана: їм здається, що невіра є ознака просвіти.»

«В Українців бачимо цілком супротивну вдачу. Тут власне велика сила того, чого бракує в Великорусів; в них міцне почуття божої всеприсутности. Душевна скруха, внутрішня розмова з Богом, тайне думання про божу волю над собою, сердечний порив у світ недовідомого, таємного, радісного. Обряди Українці виконують, формули шанують, але не піддають їх під критику: їм і в думку не прийде — двічі, чи тричі треба співати «аллилуя», котрими пальцями хреститися; а коли б і виникло таке питання, то воно розв’яжеться, коли священик вияснить, що так постановила церква. Якби виринула потреба переиначити що в назверхніх формах, чи в богослуженню, або перекласти св. письмо, Українці ніколи б тому не суперечили, їм і не прийшла б гадка підозрівати кого-небудь, що він хоче перекрутити що у святощах. Вони тямлять, що релігійні обряди заводить церква, котру представляють назверх церковні керманичі, й коли ті керманичі мусять занести що нове, не переиначуючи самої суті, то миряни повинні пристати на це, не сперечаючись; бо коли та чи инша форма або обряд визначують ту ж саму суть, то сама форма не має такої ваги, щоб варт за неї сперечатися.

Нам доводилося розмовляти з реліґійними людьми одної і другої народности; Великорус силкується визначити свою набожність тим, що виливає потоки слів над роз’яснюваннями назверхніх форм, букви, бере в цьому визначну участь; коли він строго православний, то його православіє полягає переважно в назверхній стороні; Українець почне виливати своє реліґійно-моральне почуття, мало коли буде метикувати про богослуження, про обряди, свята, а скаже у своїй побожности, який уплив зробило на нього богослуження, врочистість обряду, високе значіння свята й т. д. Зате на Україні й між освіченими клясами захитати віру не так легко, як між Великорусами; невіра загніжджується в душу Українця тільки після довгої, глибокої боротьби; навпаки, ми здибали поміж великоруською молоддю людей, вихованих із дитинства, здається, у строгій побожности, у сповнюванні приписаних церквою правил; але вони часом за першою легенькою зачіпкою, або часто від кількох дотепних висловів покидають прапор реліґії, забувають про навчання в дитинстві й без боротьби, без ніяких переходів робляться крайніми невірами й матеріялістами. Український народ — глибоко реліґійний народ у якнайширшому розумінні цього слова; чи так, чи инакше склалися його обставини, чи таке, чи инше було його виховання, він берегтиме в собі реліґійні основи доти, доки існуватиме сума головних ознак, що становлять його народність: це неминуче виходить із того поетичного настрою, яким одріжняється його духовий склад.»

 

Про взаємодію церкви й держави та ставлення до них людей:

Українці: попри всю свою побожність, люди не приймали те, що йшло всупереч їхнім внутрішнім переконанням, навіть якщо це виходило від священика, коли він говорив про те, що не стосувалося релігії безпосередньо. Проте в цьому плані Микола Костомаров про українців пише мало, набагато більше зосереджується на росіянах.

Росіяни: вважали, що всяка перемога од Бога, тому не дуже переймалися методами, якими ця перемога досягалася. Переміг – значить маєш рацію, тобі Бог допоміг. Духовна й світська влада в росіян були тісно пов’язаними. Світська спиралася на духовну, щоб виправдати всі свої діяння, а духовна – на світську, щоб мати змогу робити все, що їх заманеться. Через це у світській владі панували самодурство, сваволя й садизм. Іноді таке траплялося і в духовній, навіть серед найвищих осіб. Головнішою завжди була світська влада, як тільки хто з духовенства намагався перетягнути ковдру на себе, світська того придавлювала.

Цитати:

Натисніть, щоб розгорнути

«З церквою в Великоросії сталося якраз навпаки тому, що було на Україні. На Україні церква мала велику моральну вагу й силу, але вона не доводила своєї сили до того, щоб на-віру, без доказів освячувати успіх справи; на сході церква неминуче повинна була в особі своїх верховних достойників зробитися орґаном верховного остаточного суду: вже ж на те, щоб яка справа добула собі характер божої ласки, треба було, щоб це признав хтось такий, що орудував правом такого визнавання. Тим то на сході церковна влада стояла незмірно вище понад народньою масою, мала куди більшу змогу виявляти свою самовладну силу, ніж на Україні.»

«Духовна влада, освячує, що правда, світську владу князя, одначе ж остання не дає, щоб її підгорнула під свою руку духовна; й як тільки духовна влада виходить на боротьбу проти неї, світська придавлює її. Так воно велося й опісля протягом усієї історії Великоросії. Духовенство допомагало князям прямувати до самовладства; князі шанували духовенство й вельми його підпірали; але кожний раз, коли тільки духовна влада не йшла поруч із самовладною світською, остання зараз же давала їй почути, що світська влада неминуче потрібна. Така взаїмна противага вела як не треба краще до діла. Инакше світська влада й не могла чинити: коли б вона піддалась була духовній, допустила теократичний принцип, то вже б тоді сама вона не могла була йти прямою стежкою, не добувала б освячення для своїх задумів; тоді самі по собі витворилися б були такі права, котрі б її саму звязували. А доки духовна влада орудувала тою силою, яку в неї все могла відобрати світська, то, ради себе самої, вона мусіла йти поруч із світською і провадити її до тої мети, яку собі вибірала ця остання. Тим то в історії Великоросії доволі зустрічаємо прикладів, де церковні святителі потурають світським монархам і освячують їх учинки, цілком противні церковним канонам. (…) З другого боку, бачимо приклади, як опозиція духовної влади проти державців не мала успіху.»

«Приватна земельна власність виводиться ось яким леґальним шляхом із великоруської громадської фільософії: вся громада віддає свою долю в руки того, хто заступає собою владу, кого над громадою поставив Бог, і, значить, усі повинні йому коритися. Таким побитом, усе належить йому безумовно, як божому намісникові; звідси погляд, що все — боже та царське. І перед царем, як перед Богом, усі рівні. А що Бог одного підносить, нагороджує, другого карає, принижав, то так само діє й цар, що на землі виконує божу волю. Це найліпше відбивається у приповідці: «Воля божья, судъ царевъ». Отим то народ, не нарікаючи, виносив на собі все, навіть і таке, що, здається, переходило край людського терпцю, як, наприклад, душогубства Івана Грізного. Цар чинив не по правді, лютував, але ж він був знаряддям божої волі. Супротивлятися цареві, хоч би неправедному, значить — супротивлятися самому Богу; це і гріх, і некорисно, бо Бог нашле ще й гіршого лиха. Маючи безумовну владу над громадою, цар є государ, себто, необмежений володар-власник усієї держави (государства).»

 

Про ставлення до влади:

Українці: мають потяг до демократичного правління. Ще з давніх-давен всі важливі питання вирішувались на віче; якщо їх князь не влаштовував, його могли змінити. Влада і народ протистояли одне одному, проте звичайно гору брав народ, голос віче був важливішим за голос князя. За козаччини влада стала ще демократичнішою, гетьман обирався не за спадковим принципом, а серед найкращих та найзаслуженіших. Зросла й непокора тій владі, що з якихось причин народ не влаштовувала.

Росіяни: як і в попередніх випадках, повна протилежність українцям – мають потяг до авторитарного правління. Їм потрібен був тільки один правитель для всіх земель, всіх інших вони виганяли. Народ вимагав повного знищення ворогів князя, навіть якщо сам князь не хотів того і йому було доста тільки перемоги. Це прагнення єдиновладдя з’явилося ще в дотатарські часи, ординці тільки скористалися з того, що вже було – їм був потрібен єдиний збирач данини з усього народу, і вони його знайшли в особі князя. А під їхнім покровительством цей єдиновладний авторитаризм розвинувся до небувалих розмірів.

Крім того, ще з тих далеких часів росіяни прагнули розширення своїх територій за через загарбання сусідніх. А щоб закріпити за собою загарбане, вони спішили переселяти людей з місця на місце, перемішувати між собою, щоб поглинути новоприєднаних. Саме так сталося після захоплення Північної Русі – Новгорода.

Цитати:

Натисніть, щоб розгорнути

«В Українців не було вдачі насилувати, нівелювати, не було політики, не було холодного вирахування, не було твердости на шляху до визначеної собі мети.»

«На сході було навпаки: тут особисту волю доти звужували, доки її не знищили.»

«Ми добачаємо тут прямування до міцної злуки частин, до установлення твердої влади, до підбиття, якщо не до прилучення, инших руських земель; прямування поширити свою територію коштом чужоземців і закріпитися на ній, закладаючи нові міста; бачимо народню пиху під прапором релігії (…) При всіх особливих прикметах життя північно-східної Руси, ми ще не бачимо там у дотатарські часи зароднів монархізму: вплив старих вічевих основ свободи панував там не менше, ніж по инших сторонах русько-слав’янського світа. Але ми вже добачаємо такі риси народньої вдачі, що вказують на нахил до розвитку того політичного ладу, який запанував тут після татарського завоювання.»

«Тою стежкою було в них переселювання міст, а часом цілих околиць, і поселювання на підбитих землях військових людей, що повинні були бути засобом до асиміляції краєвих народностей і до сполуки частин ув одне. Таку політику Москва якнайвиразніще виявила за Івана III й за сина його Василя, коли з Новгороду й його околиць, із Рязані, з Пскова і з Вятки живосилом виводили тубольців і розселювали їх по ріжних инчих руських землях, а натомісць перепроваджували «служилыхъ людей» і надавали їм землі, що лишилися після тих, що їх вивласнено.
(…)
Отак склалася московська монархія, отак із неї виросло згодом російське державне тіло. Громадською стихією Москви є загальність («общинность»), знищення особистости, навпаки тому як на Україні і в Новгороді, де принцип особистости раз-у-раз виявляв свою живучість.»

 

Про особистість, сім’ю і громаду:

Українці: понад усе цінували волю й особистість. Великій сім’ї родичів було важко ужитися в одній хаті (яскравий приклад – Кайдашева сім’я). Родина тоді була справді щасливою, коли всі сім’ї жили окремо і збиралися разом час від часу. І українець лиш тоді викладався повністю у своїй праці, коли працював на самого себе. Для нього не було нічого нестерпнішого, як жити з усіма укупі, не мали власного кутка та майна й мати над собою пана замість власної волі.

Росіяни: здавна жили «міром», тобто громадою, в якій нехтувалась особистість і все було спільним: оселя, майно і навіть одяг. Працювати за когось чи перекидати свої обов’язки на інших було нормою.

Цитати:

Натисніть, щоб розгорнути

«Прямування до тісного зв’язку частин, знівечення особистих спонук під владою загальних, непорушна законність спільної волі, висловлена немов розумінням тяжкої долі, сходяться в великоруському народі з єдністю сім’євого життя і знехтованням особистої волі ідеєю «міра». Це все відбилося в народньому житті тим, що сім’ї в Великорусів не ділять, власність у них спільна, оселі й села платили в старовину чинш, там невинний одповідав за винного, працьовитий робив за ледачого.»

«Для Українця нема нічого важчого й огидливішого, як отакий лад; українські сім’ї діляться і дробляться зараз, як тільки члени їх почують у собі свідомість потреби самостійного окремішнього життя. Опіку батьків над дорослими дітьми Українець уважає за нестерпний деспотизм. Претенсія старших братів або дядьків верховодити над молодчими братами або небожами викликує між ними запеклу ворожнечу. (…) Взаїмний обов’язок, заснований не з добровільної згоди, а неминучою долею, для Українця велике ярмо, зате в Великоруса такі обов’язки найбільш заспокоюють і втихомирюють спонуки його особистої волі. (…)

Правило «кожному своє» заховується в нас у сім’ях; не тільки дорослий не надягне несвоєї одежини, навіть у дітей у кожного своє; в великоруських селян часто дві сестри не тямлять, котрій із них належить кожушинка, а щодо відрубної власности між дітьми, то про це нема й мови.»

«Примусова спільність землі й одповідальність одного перед усіма (міром) здаються Українцеві якнайнестерпніщою неволею й несправедливістю. Не сміти нічого вважати за своє, бути за наймита якогось абстрактного розуміння про мір, одповідати за другого, не маючи до того жадної власної охоти, — до всього цього історія не привчила українського народу. В розумінню Українця — громада цілком не те, що в Великорусів мір. Громада це добровільне товариство людей; хто хоче — належить до громади, а не хоче — виходить із неї; так водилося й на Запорожжі: хто хотів, приходив на Січ, хто хотів — виходив ізвідтіля з власної волі. Народ розуміє, що кожний громадянин є сам про себе людиною незалежною, самостійним господарем; обов’язки його супроти громади не йдуть дальше поза сферу тих відносин, які установляє звязок її членів ради спільної безпечности й добра кожного. Великорус розуміє, що мір — є немов абстрактний вислів загальної волі, котра проковтує особисту самостійність кожного.»

«Кріпак єднав свою долю з шануванням пана: замісць своєї власної волі, волею для нього стала панська воля, а там, де не було пана — його особисту волю проковтував мір.»

«На Україні історичне життя йшло иншою стежкою, там не могло витворитись отаких поглядів про громаду (мір). (…)Так селянин не міг надати свому панові жадного значіння священної волі, бо він не розумів абстрактного права, бо він і сам із нього користав, а якогось уособлення він не бачив, бо його пан — був людина вільна. Натурально, і кріпак бажав при першій змозі зробитися вільною людиною, а отже в Великоросії він не міг цього бажати, бо він тямив, що його пан також залежна людина, залежна від иншої вищої волі так, як він був залежний од пана.»

«Поміж Українцями вельми рідко траплялося, щоб кріпак був щиро прихильний до свого пана, щоб його єднала з паном безкорисна, немов сина до батька, любов; а між Великорусами це водиться частенько; в них трапляються зворушливі випадки сердешної прихильности кріпаків до панів. Кріпак, слуга, невільник иноді з цілої душі, з цілого серця прив’язаний до свого пана, навіть тоді, коли пан нехтує ту прив’язаність. Панське добро він береже немов своє власне, радіє, коли честилюбний пан здобуде собі честь-повагу. Нам доводилося бачити панських слуг, що їм повіряли орудувати якоюсь панською справою. Самі довіреники були природні дурисвіти, на користь свого пана ошукували кожного, але супроти свого пана були по-аристидівськи чесні і щиросердечні. Українці навпаки: вони виправдовують приповідку: вовка скілько не годуй, він у ліс дивиться. Коли кріпак-слуга не обдурить свого пана, то тільки через те, що він нікого не обдурює; коли ж він спокусився на дурисвітство, то насамперед обдурить свого пана. Великоруси зроду, що понабували собі на Україні маєтки з кріпаками, дуже часто жалуються на Українців. Даремно старались вони доброю поведінкою і справедливістю прихилити до себе Українців-кріпаків; панські роботи раз-у-раз роблено знехотя, аби-як, і тим то між вищою клясою в нас поширилося переконання, що Українці — люде ледачі, Не мають ні щирости, ні прихильности, що острахом більш візьмеш у них, аніж ласкою, й через те добрі пани робилися суворими і звичайно старались оточувати свою персону Великорусами, а з Українцями водилися наче з людьми чужого народу. Те саме і ще гірш для Українця — мір у великоруському значінню цього слова. Щодо закидів Українцям за ледачість, то ледачими вони робляться в умовах, чужих їм громадських основ кріпацького або мірського права: останнє для Українців, не скованих ланцюгами спільної власности на землю, визначає звязок ріжних умов, що спиняють особисту волю людини орудувати собою і своїм добром по-схочу, що наближають їх до мірського ладу. А так узагалі докір за ледачість річ несправедлива; можна навіть запримітити, що у своїй природі Українець любить працю більш, аніж Великорус, і він завсіди визначається цим тоді, коли тільки є воля для його праці.»

 

Читаєш це, і прозріваєш! Людоньки добрі, та це ж саме те, що несли комуністи усім народам Російської імперії (незалежно від її формальної назви)!
«Власність у них спільна, (…) там невинний одповідав за винного, працьовитий робив за ледачого.» – чи це ж не колгоспи?
«Кріпак єднав свою долю з шануванням пана: замісць своєї власної волі, волею для нього стала панська воля, а там, де не було пана — його особисту волю проковтував мір.» – чи це ж не принцип комуністичного правління? Лиш пана змінила «партія наш рулєвой», кріпака – «савєцкій челавєк», а мір – «суспільна» думка, керована згори, коли «не читав, але засуджую».
А далі – ще більше. Всіх незгодних і непокірливих треба було неодмінно знищити, а переможеного ворога – добити остаточно: «А коли той самий Всеволод іде на Новгород і облягає Торжок, його тягне до згоди, він не хоче руйнувати волости, так же дружинники його вимагають цього: образу князя вони вважають образою самих себе. «Ми не цілуватися з ними прийшли», кажуть Володимирці з насмішкою.». Де зам’яким виявиться цар, там бояри допоможуть.
І ще й бігом треба поперемішувати підкорених, щоб стерти національну пам’ять: «Тою стежкою було в них переселювання міст, а часом цілих околиць, і поселювання на підбитих землях військових людей, що повинні були бути засобом до асиміляції краєвих народностей і до сполуки частин ув одне.» І дарма, що вивозили людей в товарних вагонах, як худобу – он за царя взагалі гнали пішки!

І як же ж у цьому було вижити українцеві, для якого «Примусова спільність землі й одповідальність одного перед усіма (міром) здаються Українцеві якнайнестерпніщою неволею й несправедливістю. Не сміти нічого вважати за своє, бути за наймита якогось абстрактного розуміння про мір, одповідати за другого, не маючи до того жадної власної охоти, — до всього цього історія не привчила українського народу.»? Як було дивитися глибоко релігійній громаді на нищення ікон та церков? Як було миритися з самодурством нової влади й терпіти її авторитаризм і деспотизм за їхнього нахилу до демократичності? Як було не сміти висловити свою думку й бути змушеному співати з усіма в унісон за їхнього вивищення особистості?

Якби росіяни не нав’язували свій комунізм іншим народам, а будували його самі собі, то вповні могли б почуватися цілком щасливими і зі своїм Леніним, і навіть зі Сталіним, бо його правління там, очевидно, було б м’якішим, адже він свою тиранію спрямовував в першу чергу проти непокірних, серед яких на чільному місці опинилися мешканці України. І хтозна, мо’ надалі цей комунізм надбав би собі більш людського обличчя чи переріс у щось нове, але неодмінно близьке до російської ментальності. Українці ж завжди прагнули вирватися з чужого й неприроднього для них середовища, і лише переселення й ламання волі фізичним знищенням через голод і репресії це загальмували. Але, вирвались! І можемо нарешті повернути на свій історичний шлях і збудувати власну хату на власний смак.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *