ОПІР ФАШИЗМУ

Ярослав Старух

Ярослав Старух

Ярослав СТАРУХ

Від Редакції

Праця «Опір фашизму», автором якої був Ярослав Старух, побачила вперше світ у формі брошури в 1946 році на Закерзонні. В 1992 році вона з’явилась польською мовою в Польщі. Текст первинного видання відновив з пошкодженої брошури Ігор Кічак з м. Коломиї. Текст підготував до друку Негвар Зубенко зі Стрия в 1994 році.

Ярослав Старух (Стяг, Стояр, Ярлан, Вольт, Синій, Гомін), Крайовий Провідник ОУН Закерзоння, народився 17 листопада 1910 року в с. Золота Слобода Козівського району Тернопільської области. Гімназію закінчив у Бережанах. Провідний член Організації Українських Націоналістів, організатор освітніх курсів для молоді при читальнях «Просвіти», політичний в’язень Берези Картузької в 1934 році. Опісля заступник Крайового Провідника ОУН, політичний референт Крайової Екзекутиви ОУН ПЗУЗ, редактор тижневика «Нове село». Поновно арештований поляками і засуджений в Рівному на 13 років тюрми. В роках 1939-1941 був секретарем Українського Центрального Комітету в Кракові; учасник Другого Великого Збору ОУН, учасник проголошення Акту 30 червня 1941 року у Львові, державний секретар Міністерства інформації і пропаганди Українського Державного Правління, член організаційної референтури Проводу Організації Українських Націоналістів, арештований гестапо у Львові, тортурований, визволений з тюрми заходами Служби Безпеки ОУН у вересні 1943 року. Згодом член референтури пропаганди Проводу ОУН, керівник підпільної радіостанції«Афродіта», редактор журналу «Український перець», член Проводу ОУН і Провідник Закерзонського Краю на українських землях під Польщею (1945-47 рр.). Нагороджений УГВР Золотим Хрестом Заслуги в 1946 році. Загинув геройською смертю у лісовій криївці біля села Гута Любицька на Томашівщині в бою зі спеціальним відділом польської Служби безпеки. Сталося це 17-18 вересня 1947 року.

«Упир фашизму» – це чи не найкраща відповідь московсько-більшовицьким пропагандистам і наклепникам, які не перестають звинувачувати ОУН і УПА у «співпраці з нацистами та фашистами», а тією брехнею прикривають свої масові злочини проти українського народу і його борців за УССД.

ВСЮДИ ФАШИСТСЬКА РЕАКЦІЯ

У сьогоднішньому світі ми є свідками незвичайно інтересного явища: довкола проблеми так званого фашизму розгортається гаряча боротьба, незалежно від того, що той же фашизм програв війну. Здавалося б, що після такої глибокої і руйнуючої поразки, так і мілітарної, як і в не меншій мірі політичної, яка зустріла оба режими, що були в Європі і цілому світі уосібленням поняття фашизму, після «тотальної» і «ґрунтовної поразки», увінчаної смертю обох вождів, творців і представників своїх режимів фашистських, не буде хіба місця в людському суспільстві ще на довгий час на подібного роду скомпрометовані явища.

А тим часом проблемаця ще ніколи не була такою актуальною, і, головне, ще ніколи не вели такої боротьби і писали стільки і так гаряче про цю проблему, як, власне, сьогодні. Всюди, в кожному часописі, промові, на кожній сторінці стрічаємо одну і ту саму «небезпеку фашизму», «боротьбу з фашистською реакцією» і т. п. Існує, живе дальше, а навіть зростає і розширюється ця небезпека скрізь у цілому світі. В Україні і Фінляндії, в Польщі і Югославії, в Греції і Туреччині, в Китаї і Португалії, не минаючи й Америки, де, як розписується преса – «Комісія для розслідування справ антиамериканської діяльності» при Конгресі США є теж нічим іншим, як тільки реакційною фашистською інституцією, що займається переслідуванням найкращих американських патріотів і демократів.

Ніколи перед тим, навіть у зеніті найбільших успіхів Муссоліні і Гітлера – як напр., в 1939 році і довго після того не писали про цю справу стільки і з таким запалом, як саме сьогодні, після їх смерті і поразки.

Марево фашизму дальше тривожить і стрясає світ своїми упирями.

Не від речі буде, отже, ближче запізнатися з властивим змістом понять і проблем, навколо яких розгортається така запекла боротьба.

Зачнімо від розгляду основного питання цілої квестії і запитаємо: ЩО ЦЕ ТАКЕ, ВЛАСТИВО, ФАШИЗМ?

Більше як 20 років, тобто до вибуху світової війни, на сході вчили нас, що фашизм – це головна штурмова колона капіталістичного устрою. Капіталістичний устрій, перегнилий у своїх основах, не може дальше вдаватися і виконувати нормальних функцій внаслідок внутрішньої слабкості наростаючих суперечностей і водночас наслідком класової боротьби, що розгорілася. Щоб вдержатися одначе, за всяку ціну, капіталізм зразу чіпляється останньої дошки порятунку, якою є для нього на якийсь час фашистська диктатура. Фашизм у цьому насвітленні – це останній продукт відмираючого капіталізму. Однак ця аргументація не видержала проби життя. До боротьби з фашистською Італією і гітлерівською Німеччиною першими виступили власне держави капіталізму і демократії – Велика Британія, Сполучені Штати Америки та інші. Першими жертвами фашистського нападу і розбою впали Чехословаччина, Польща та інші країни рівно ж менше чи більше з устроєм капіталістичним. Це не довелося навіть у найбільш крутіївський спосіб підтягнути під поняття класової боротьби, в якій фашизм мав би бути знаряддям буржуазії, застосованим проти робітників. Жертвою нападу і нищівного терору фашистських держав впали теж і інші народи. Боротьба проти вторгнення та утисків фашистських держав набрала всюди якнайвиразнішого характеру боротьби за національне визволення, за повернення державної незалежности народів, насильно поневолених на початку війни агресивним і загарбницьким імперіалізмом фашистських держав. Так, отже, боротьба проти фашистського блоку, що розгорнулася в цій війні, не була боротьбою за такий чи інший економічний устрій, за капіталізм, соціалізм чи комунізм. Це була боротьба за волю і права народів і людини, знівечені ідеологією фашизму і брутально потоптані насиллям держав, що на тій ідеології вибуяли.

Щойно тепер, в обличчі не знаних перед тим серед багатьох народів нещасть чужої окупації чи неволі терористичних урядів, людство пізнало правдиву, нічим не заступлену вартість свободи, що її виразником і опорою є держави народів, побудовані на засадах демократичного устрою.

Так, отже, в цій війні виросли зовсім виразно два протилежні собі в ідейній площині табори, між якими велася вирішальна боротьба: табір агресії, імперіалізму і терору, званий фашистським, і табір свободи народів, званий демократичним.

Одначе цей поділ не завжди був повністю виразний. Одні стали до війни по тому чи другому боці добровільно. Інші – змушені виключно обставинами, з жадоби витягнути з перемоги власну користь. В той спосіб у таборі держав, що воювали проти фашистського блоку, опинилися сили, що з конечності були примушені провадити війну проти загрожуючої їм агресії сусідів, що в ґрунті речі не мали і не мають поза тим нічого спільного з вільним табором демократії. Цей неясний ідеологічний поділ затемнився ще більше після закінчення війни. Подібно прапори свободолюбних кличів стараються використати для своїх цілей світові політичні спекулянти, навіть ті, що в основі мають зовсім іншу мету і навіть політику, суперечну поняттю демократії. Ціла черга політичних обранців на меншу або більшу світову мірку намагається прикрити свої дійсні цілі за ширмою галасу і вереску про демократію. І, з другого боку, всіх політичних суперників поборюється радо виклятим п’ятном фашизму.

Вживають, отже, сьогодні поняття демократії і фашизму тут і там так широко і щедро, що пересічна людина втрачає всяку орієнтацію, що, властиво, в такій ситуації означають ці поняття.

Тому саме є конечним усталити властивий зміст понять фашизму і демократії – як ми це вже згадали у вступній частині, щоб могти об’єктивно розрізняти, хто і що належить до табору демократії, а хто – до табору фашизму. В цьому виданні постараємось вияснити суть фашизму.

ПОЧАТОК ФАШИСТСЬКОГО РУХУ

Щоб вияснити суть фашизму, треба висвітлити це питання основно. Фашистський рух народився в Італії безпосередньо після закінчення Першої світової війни. Спочатку мав він характер протикомуністичний і протианархістичний, змагав до вдержання цілості і порядку Італійської держави, не мав, одначе, відразу виробленої і скристалізованої власної ідеології. З бігом часу, після захоплення влади, протягом довгих років керування державою фашизм виробив собі власну виразно окреслену ідеологію, що знайшла відповідне опертя і потвердження в багаторічній практиці.

Рівночасно з розвитком і перемогою фашистського руху в Італії виникли також у десятках інших країнах тогочасної Європи менші або більші політичні рухи, що незалежно від своїх поодиноких назв називались часто фашистськими рухами за зразком їх італійського прототипу. Найчільнішим представником цього політичного напрямку поза Італією став гітлерівський рух у Німеччині.

Обидва ці рухи залишили по собі дуже багато матеріалу так в площині ідеологічних творів, як і в довгій практиці виконування влади. А це дає нам можливість спрецизувати зовсім ясно засади і характер цих рухів.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ФАШИЗМУ

Тоталітарна диктатура. Об’єктивну характеристику фашизму можна коротко з’ясувати так: фашизм – це система тоталітарного державного устрою. Опирається він у першу чергу на безоглядній одиниці, що керує державою – дуче, фюрера, вождя і т. п. Він виконує диктаторську владу, опираючись на партії, що за їх допомогою дійшов до влади. На практиці у фашистському режимі немає ні конституції, ні громадянських прав, ні свободи. У всьому зобов’язує виключно воля чи химера диктатора та його найближчих довірених. Якщо часом навіть і залишено громадянам які-небудь теоретичні та хоч би і практичні управнення, то і в цьому випадку вони спираються на засадничих конституційних правних основах, які мають прикмети тривалости, а залежно від волі диктатора і кожної хвилини можна їх усунути чи змінити. До таких обмежень громадянських управнень, що стрічаємо їх у деяких тоталітарних системах, належать певні залишки демократичних порядків, як інституцій виборів парламентарного представництва і т. п. Ці рештки з правила дуже мізерні, мають зовсім змінену, здеформовану перевчену постать, і на практиці стосують їх так, щоб прикрасити величаві, «найбільші у світі» гігантичні репрезентативні будівлі та багато інших подібних «найбільших у світі» речей. Хто ж, властиво, зі сучасних, а ще в більшій мірі з наших попередників хотів би заперечувати, що ці речі й діла добрі, що ці, самі в собі добрі і пожиточні діла роблять диктатори не для добра загалу, але для власних похвал і пихи, і роблять це найчастіше методами насильства та невільничої праці підвладних. Так як в тих світлих старовинних тисячолітніх пірамідах чи пишних замках у середньовічних панів, так само і ще тисячу разів більше в цих гігантичних будівлях та в інших творах сучасних комуністичних панів і тиранів кожний камінь і кожний метр викопаної землі полито потоками сліз і крови новітніх невільників, мільйонів нещасних жертв диктаторів-тиранів.

Що з того, що ці могутні будівлі, заводи і канали можуть колись придатися і до добрих цілей, та сьогодні виростають вони з неволі, нещастя, насильства, сліз і крові. Що з того, коли за ціну їх величавості і майбутньої пожиточності тирани хотіли б купити собі признання, славу і «забуття» для своїх злочинів. Жодні найбільші і найбільш гігантичні вичини не оправдовують ні в якій мірі в очах правдиво культурних людей злочинних методів терору і невільництва, за допомогою яких їх вибудували. Замість захоплюватися гігантичними чинами, що про них звітує світові раз у раз пропаганда тоталітарних держав, ми завжди запитуємо передовсім, якими засобами, чиєю працею вони виконані, скільки тисяч нещасних засланців концентраційних таборів там працювало, скільки загинуло, скільки розстріляли, заки ті канали, будівлі і заводи в пустелях, болотах чи в полярних тайгах на славу тиранам побудували.

Ці самі витвори, виконані іншими методами, в умовах свободи, були б не раз дуже корисними та гідними похвал. Виконані одначе за допомогою насильства і невільничої праці, за рахунок життя і терпінь сотень тисяч людей, виконані для пихи і слави диктатора чи для збільшення його непогамованих загарбницьких апетитів, приносять загалові населення не користь і щастя, а ще більший тягар і ярмо. А диктаторам приносять вони не таку побажану для них славу, а вічне прокляття.

Монополістичні партії. Ще одною, дуже характеристичною прикметою тоталітарних устроїв, по якій теж можна їх без труду відрізнити від інших устроєвих типів є монополія одної урядової партії. Тоталітарні держави допускають тільки діяльність одної партії – знаряддя диктатора. Всі інші партії, політичні угрупування, навіть політичні переконання, взагалі всяка національна думка людини найчастіше забороняється і переслідується.

В останньому часі ця наскрізь реакційна тиранічна монопартійна політика, що здавлює у своїх наслідках розвиток людського духу, суперечна природі і самій історії людства, під натиском опінії культурного світу, маскується в деяких країнах вивіскою кількох урядових партій чи такого ж блоку. В дійсності це є пропагандистська фальш, розрахованана «набирання» наївних. Диктатура і тоталітаризм бояться всякої правди і критики, бояться людської свободи, не є в стані видержати її світла, тому криється в тіні реакційних сил насильства. Тому там, де приходять до голосу вільний людський дух і світло правди, гниль монопартійної диктатури не вдається вдержати.

Поворот до середньовіччя. Всі фашистсько-тоталітарні рухи зв’язують свою ідеологію з минулою історією середньовіччя, а навіть померклих старовинних часів. Звідтіля черпають вони найчастіше своє натхнення. По тих часах знаходять улюблені для себе постаті суворих абсолютних володарів, королів, царів, імператорів і володарів чи вождів, які своїм самовладдям, войовничістю і блеском могутності імпонують повним захвату сьогоднішнім своїм наслідникам і кандидатам на таких же самовладних панів, володарів і тиранів, забуваючи про цілі сторіччя різниці і людського поступу, що довершився в тому періоді, і відгрібаючи і глорифікуючи давно минуле, шукають у ньому передовсім оправдання своїх методів абсолютизму, «вождівства», загарбництва, жорстокої безоглядності і т. п. Є це свідомий поворот назад зі шляху розвитку людського поступу до часів середньовічного варварства.

Мілітаризм. Фашистсько-тоталітарні режими намагаються осягнути максимальну мілітарну могутність. Для цієї цілі присвячують вони всі можливі засоби. Переводять, отже, мілітаризацію повноти життя, напруження розбудови воєнної промисловости, мобілізацію всієї опінії для воєнних цілей, внаслідок чого держава перетворюється в один військовий табір. Кінчається це, звичайно, скоріше чи пізніше – вибухом війни. Раз розбуджені нищівні інститути войовничої фурії шукають собі виходу та женуть одержимих ними до катаклізму, до війни. Але гармат, танків, амуніції, динаміту і сотень тисяч воєнних спеціалістів для іграшки ніхто не продукує. Безнастанна забава у війну кінчається звичайно правдивою війною. Тотальна мобілізація фашистських держав створює постійну небезпеку для інших держав і народів.

Імперіалізм. Тоталітарні системи у своїй зовнішній політиці відзначаються яскравим загарбницьким імперіалізмом. Вся ідеологія фашизму і всі його найбільш характеристичні прикмети знаходять свій найкращий вияв у непогамованому кровожерному і загарбницькому імперіалізмі, тут їх завершення і вихід. Безоглядна диктатура, централістична організація цілого життя, повне підпорядкування одиниці та посвячення її інтересів і життя волі і керівництву тотальних богів, вибуялий мілітаризм та всі інші прикмети тоталітарного устрою доводять несхибно до чимраз більшого розвогнення імперіалістичних апетитів, до застосування сили і насилля, до розбою і агресії також у зовнішніх відносинах. Слушно пригадав недавно міністр закордонних справ США Берне, що гітлерівський похід на підбій світу розпочався від терору і тиранії у власній державі, та звертав увагу, що цього дуже повчального моменту забувати не можна, бо державна влада, поширена до максимальних меж можливостей за рахунок свободи і права громадян, призвичаєна до методів терору і безоглядного шафування життям своїх підвладних, не знаючи в нічому ніяких обмежень, зовсім природно змагає до свого чимраз більшого розширення також назовні.

Расизм. Свій кровожадний і агресивний імперіалізм ідеологи і керманичі фашистських держав стараються «оправдувати» тезою про ймовірну «вищість» свого народу чи раси над іншими народами і расами. В дійсності є це звичайнісінький розбій і насилля сильнішого над слабшим. Озброєний від ніг до голови, вихований у дикому, войовничому, агресивному мілітаристичному дусі, хижак нападає на слабшого і намагається знищити його або підпорядкувати собі. Це не має нічого спільного з головними культурними та ідейними проблемами. Вони служать одиноко для прикриття власного змісту. Спеціально виразною та небезпечною у своєму расистському маячінні була ідеологія і практика німецького гітлеризму, що голосила відкрито і проводила повне винищування всіх інших народів і рас. Не всі імперіалістичні хижаки признаються у своїй ідеології до цього так відкрито. Але всі вони мріють про свою «вищість», «покликання», «призначення» «визволити», «ущасливити» інших, що на ділі має означати їхнє оправдання.

Перекреслення моральних засад. Політика фашистських держав не признає ніяких зв’язуючих зобов’язань і яких-небудь засад моралі. Політика знана скрізь і в усіх часах зі своєї «еластичності», мінливости переворотів, за що теж здобула численні найбільш соковиті окреслення. Це все, одначе, що було знане дотепер в історії, дипломатії, цілковито зблідло в порівнянні з продажними методами підступу, фальші і найбільш рафінованого макіавеллізму держав фашистського типу. Політика нормальних держав, мимо найбільш «гнучких» методів, мусить усе-таки числитися з опінією загалу, в’яжеться нею і від неї до певної міри залежна, мусить числитися із засадами і переконаннями, що їх той загал визнає. Натомість політика фашистських держав, не рахуючись ні з ким і ні з чим, стосує поруч методів тотального насилля подібні методи тотальної брехні і продажності. Всі зобов’язання, договори, трактати і запевнення вічної приязні, всі голошені кличі й ідеї, всі промови і присяги, всі засади, що на них людство могло б побудувати свої взаємини і збірне життя – тратять всяке практичне значення в зустрічі з політикою тотальної брехні і насилля фашистсько-тоталітарних держав, якої тепер ми є свідками.

* * *

Такий був би короткий перегляд головних характеристичних прикмет устрою фашистського типу. Перегляд цей дає можливість розрізняти їх навіть у тих випадках, коли вони назовні масковані іншими дописами. Треба тільки в кожному випадку, де постає сумнів щодо того, де стрічається сліпе зловживання цим іменем, усталити з місця справжній стан. Відповідь буде легка і ясна.

Фашизм є там, де є диктатура, тоталітарний устрій, шантаж над правами одиниці, державний централізм, поліційний терор, концентраційні табори, де є монопартійна система й урядова пропаганда, де панує урядове насильне винищування і звеличування пануючого диктатора, де панує мілітаризм і загарбницький імперіалізм, де немає особистої ні національної свободи, де нема свободи сумління, думки, слова, друку і товариств чи партій, де нема правдивих зовсім вільних виборів і парламентарної влади, де нема людяності, гуманізму, а де панує ненависть, терор і розбій.

Оце образ того чорного марева, що жахає дотепер людство своїми упирями. Всі народи і всі люди, що прагнуть жити у свободі, вірі та самостійності, що бажають забезпечити себе і ще більше своїх нащадків перед жахливими наслідками невільництва і людожерства, мусять виступити до рішучої боротьби за увільнення світу раз назавжди від тої небезпеки, за усунення з поверхні землі всіх систем диктатури і тоталітаризму.

ЧЕРВОНИЙ АНТИФАШИЗМ

Як же ж інакше виглядає цей яскравий образ у словах і ділах тих, які сьогодні зчиняють найбільший вереск довкруги небезпеки фашизму, найбільше цим поняттям зловживають і заплямовують інших, а собі натомість приписують імення антифашистів, але, властиво, зовсім не вияснюють, що в дійсності на їх погляд означає це так часто вживане поняття. В першій частині ми вияснили поняття фашизму. Нижче натомість постараємося усталити позиції і власне значення поняття червоного і правдивого антифашизму.

Брехня і фальшування.

Більшовицька пропаганда закриває сьогодні своє обличчя найчастіше за параваном антифашизму, а фашизмом нап’ятновує всіх противників більшовизму. Послуговуючись такими методами, вона дуже часто знаходить цю окричену небезпеку фашизму не в багатьох імперіалістичних тотальних потугах, де цього найбільше треба сподіватись, але… у Швейцарії, Фінляндії, в Україні, Литві і т. п. Дивує нас, отже, відразу, що це за фашизм, яка небезпека криється в маленькій висококультурній, насправді демократичній і від найдавніших часів мирній чотиримільйоновій Швейцарії, або в такій самій маленькій Фінляндії. Або хоча би в Україні, що сама гноблена сторіччями всякими імперіалізмами, ненавидить їх найбільш ґрунтовно і сама нічого не прагне, як тільки свого визволення і свободи, прагне тільки природно, щоб у всьому світі запанувала система вільних національних держав, система свободи, рівности і справедливости, культурний гуманізм і правдиві демократичні взаємини, які нам, українцям, так само, як і іншим народам, допомогли б в остаточному забезпеченні рівних прав. Нам чейже вже із самого огляду на наше дотеперішнє положення і цілий перебіг нашої історії, як теж з огляду на глибоко вкорінені природні прикмети народу, нема і не може бути нічого більш чужого і противного, як які-небудь диктатури і тоталітаризм, система насилля, визиску й імперіалізму, що стільки терпінь і нещасть принесли нашому народові. Тому теж усі змагання українського народу мають найбільш поступовий свободолюбивий характер.

Фашистсько-тоталітарні, мілітаристично-імперіалістичні системи родяться, знаходять відповідний ґрунт і доходять до влади не серед малих чи теж поневолених народів, але противно, з правила і по закону природи у великих пануючих державах народів, що змагають до поширення своєї могутности і панування. Фашистсько-тоталітарні системи та ідеології, як ми це довели в попередніх міркуваннях, є виразом великодержавних імперіалістичних стремлінь. Визвольний свободолюбивий рух українського народу, найбільш поступовий і радикальний у всіх площинах життя, бореться за незалежну українську державу, подібно, як інші визвольні рухи, що їх большевицька пропаганда охрестила сьогодні іменем фашизму, не мають очевидно з фашизмом нічого спільного. Так само не можна чіпляти назви фашизму політичним напрямкам, противним більшовизмові, але щиро демократичним, які домінують у Швейцарії, Фінляндії та інших подібних країнах, які майже нікому не загрожують, а в своїх внутрішних відносинах придержуються демократичних порядків. Якщо зустрічаємо сьогодні такі закиди, то це очевидно брехня і фальш.

ДЕ ШУКАТИ СПРАВЖНЬОЇ ФАШИСТСЬКОЇ НЕБЕЗПЕКИ

Правдива, реальна небезпека фашизму, небезпека війни, небезпека тоталітарної диктатури, тотального терору, мілітаризму, агресивного і кровожерного імперіалізму, як також зв’язаних з тим усім нещасть, існувала та існує деінде. Небезпека ця для деяких народів була довший час у фашистській Італії. В значно більшій мірі існувала вона для цілої Європи, ба навіть для цілого світу в гітлерівській Німеччині. Одначе в найбільшому розрізі була і до сьогоднішнього дня ще існує фашистська небезпека не деінде, а в більшовицькій Росії, що тільки викрикує про свій нібито «антифашизм». Для деяких людей в Європі, які не знають практики російського імперіалізму, а лише його брехливу пропаганду, які ще дотепер оцінюють біольшовицьку Росію за країну соціалізму, комунізму чи теж інтернаціоналізму, повище наше твердження про її фашистське обличчя може бути великою несподіванкою, тим більше, що в останній війні Радянський Союз брав таку живу і велику участь у розгромі гітлерівської Німеччини.

Одначе для українського народу, що пережив усі жорстокості гітлерівського фашизму у його найбільш жахливому «східному» виданні під час недавньої трирічної німецької окупації, що пережив теж більше ніж двадцятирічну окупацію під владою «рад», що і тепер знову після розрому німців пережив уже під цією владою нових два роки, – для українського народу, що перейшов на цей спосіб основну практику цих двох режимів, є ясним, що ці два режими своєю практикою цілковито до себе подібні й обидва належать до одного і того самого фашистського типу.

ПОРІВНЯННЯ

Наше твердження, що московський більшовизм своїми підставовими характеристичними прикметами відповідає поняттю чистого, класичного майже фашизму в його найгіршому і найбільш небезпечному виданні, опираємо, як ми вже згадували, на нашому безпосередньому багаторічному огляді його істотної практичної діяльності. Підтверджуємо незбито перегляд і порівняння його характеристичних прикмет з вичисленими в першій частині прикметами фашизму.

Московський большевизм не за теорією комунізму, але в своїй практиці – передовсім безоглядна тиранічна диктатура, доведена до маніакальних меж. Це система всевладного і всеохоплюючого тоталітаризму і державного централізму, небаченого досі ніколи і ніде в такій вибуялій формі. В парі з тим іде, як звичайно в усіх тоталітарних устроях, тоталітарний терор. Розміри більшовицького терору нічим не поступаються перед найбільш кривавими практиками гітлеризму. В практиці більшовизму стрічаємо також знані нам з інших фашистських устроїв безоглядне панування диктатора, нічим не обмеженого абсолютного володаря і кривавого тирана, а також культивоване на його приказ і бажання ідолопоклонче звеличування і глорифікацію його власної особи.

Ніде у світі в жодній релігії не звеличують і не обожнюють люди своїх богів стільки, скільки в більшовицькому раю його примусові мешканці і заразом засланці мусять поклонятися, звеличувати і голосно обожнювати кривавого кремлівського молоха, а себе упідлювати.

Московський більшовизм – це дальше одна велетенська система концентраційних таборів, сибірських заслань, примусової невільничої праці багатомільйонових лав політв’язнів, а також екзекуцій смерті і таборів, упадку і людського звиродніння, оці славні освенцими і майданеки, фабрики смерті були не лише в західного тоталітарного варвара, але і були до сьогоднішнього дня в не меншій кількості в його немов би рідного східного брата. Одинока різниця полягає в тому, що про мільйони нещасних жертв цих таборів ніхто не говорить, за винятком хіба випадку Катині, а тих східних освенцимів, майданеків, вінниць і катинів, напевно не менше, ніж у гітлерівській Німеччині. Одначе на Соловецьких островах, в тундрі і полярних снігах, на далеких берегах Печори, Вологди, Льодового океану більшовицькі опричники ліпше бережуть своїх страшних таємниць і маскуються краще, як їхні товариші по різницько-людожерному фаху з-під знаку гітлеризму.

Одначе для безчисленних мільйонів жертв цього терору немає зовсім різниці, хто їх катує і мордує. Є тільки одне глибоке переконання, а заразом найбільш слушне ствердження, що це є однакові терористичні методи, однакові системи й однакові злочинці-людожери.

Більшовицька система – це, дальше, система збірної відповідальності. Культурний світ, що спирається на закон, цю систему відкинув. Тут одначе людина за свої думки і вчинки не відповідає сама, але також жінка, діти, рідня, свояки, знайомі та близькі особи, часом навіть звичайні сусіди, навіть співмешканці даної місцевості. Бо від усіх громадян вимагається під натиском найбільшої активної співпраці з поліцією у формі постійного донощицтва. Хто у виконанні цього погорджуваного в усьому світі, але тут (в СРСР, – примітка наша) одначе «почесного» обов’язку донощицтва, є замало активним, того вважається за ворога і співвинного з противниками большевизму, а вслід за тим за кандидата до одної з масових могил чи концентраційних заполярних таборів. Є це, дальше, система одної урядової монополістичної партії. Всі інші політичні партії, угрупування, чи хоч би лише найбільш невинні прояви власної незалежної політичної думки оголошені тут виклятими, окричані як «ворожа» контрреволюційна діяльність і криваво винищувані. Навіть у самій урядуючій монополістичній большевицькій партії здавлено криваво найменші прояви самостійного думання. Все, що не є сліпим виконуванням наказу, що не починається і не кінчається обожнюванням тирана, засуджено на переслідування і знищення.

Не лише за відмінні переконання, але теж, наприклад, за вживання в науковому словнику іншого слова, не такого, як це собі бажає урядуюча кліка, карається у нас смертю десятків учених. Кілька редакційних колегій для усталення українсько-російських словників, зложених з найчільніших професорів-лінгвістів, розстріляно в комплекті тільки за те, що вжили в словнику – потім це офіційно оголошено – виразу «двоє відер» замість «два відра», чи ще кілька подібних. Не догадалися нещасні, що кремлівським заправилам це не подобається, і вони видумають з тої причини закид «фашистського саботажу» з боку тих вчених на відірвання української мови від російської. А скільки вже було тих змін словників мови, підручників історії та інших, за кожним майже разом кривавих, протягом одного большевицького двадцятиріччя! Терор і смерть володіють у большевицькому режимі також людиною і наукою. Радянська держава зреалізувала чейже соціалізм…, усунула неписьменність, шкіл терор має досить, не потребує турбуватися, як в інших країнах, що забракне нам вчених… На місце одної чи другої тисячі розстріляних випродукують чейже «ударним» темпом подвійний наклад нових, повністю більш слухняних і покірних, що, навчені досвідом і належно видресувані, будуть уже вмить відгадувати думки і бажання свого «продуцента» і хлібодавця, будуть його славити, вихвалювати скільки лише вдасться.

Як у всіх знаних нам випадках фашистських устроїв – так само, а навіть ще більше – в більшовицькому устрою людська одиниця позбавлена повністю своїх основних прав, знівельована до ролі німої шрубки у велетенській державній машині, мертвого будівельного матеріалу в руках нечисленної жменьки упривілейованих майстрів, всевладних керівників державного апарату. Нема мови про жодні вибори, конституцію, представництва і т. п. установи в такому значенні, в якому знають у решті цивілізованого світу. Є лише певні «ерзаци» і залишки тих установ, дуже голосно говориться про вибори, всіма засобами рекламується «найдемократичнішу в світі» сталінську конституцію, але все це одна велика брехня і тотальний блеф.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *