Іван Нечуй-Левицький “Запорожці” (аудіокнига)

Іван Нечуй-Левицький: Запорожці (аудіокнига)Як навчитися не просто говорити українською, а говорити нею гарно?

Що таке гарна українська мова? Іноді чуєш наче й бездоганно правильну, але разом з тим якусь неприродню, штучну українську, що рясніє книжними, недоречними в живій мові словами, і відчуваєш, як втікає кудись її «солов’їна» чарівність. Це відбувається тому, що мовець, намагаючись говорити «як інтелігентна людина», зловживає деякими граматичними формами, канцеляризмами, мовними штампами та книжними слівцями.  А з іншого боку, якось не хочеться і нинішньою «живою» балакати, сповненою  російськими кальками та суржиком. То де ж нам навчитись говорити так, щоб і розмови на щоденні побутові теми бриніли калиновою мелодією в вухах?

Взірцем одночасно розмовної та літературної мови є українські класики, серед них найбільшою мірою, мабуть, Іван Нечуй-Левицький. Народився він 25 листопада 1838 року, в самісінькому серці України, її географічному центрі, на Черкащині, в сім’ї Левицьких. Його батько був священиком, і разом з тим людиною прогресивних поглядів, що навчав грамоти сільських дітей. Маленький Іванко засвоїв ази шкільної науки дуже рано навіть за нинішніми мірками – у 7 років він вже був підготовленим до вступу до Богуславського духовного училища, де викладав його дядько. Далі, в 14, він перейшов до Київської духовної семінарії, а в 22 – до Київської духовної академії. Та навіть академічний рівень освіти його не задовольнив – паралельно з навчанням там він самотужки освоїв французьку й німецьку, і занурився у багату літературну спадщину українських, російських та світових письменників і філософів. Особливо він захоплювався Шевченком – деякі герої (чи швидше героїні) з його перших творів, як-то «Дві московки», дуже нагадують шевченківських. А до початку письменницького дебюту залишалось зовсім небагато. У 27 Іван Нечуй-Левицький закінчив академію зі званням магістра, але замість духовної кар’єри обрав учительську, і в той самий час почав писати.

Але за кілька років до того якраз вийшов сумнозвісний “Валуєвський циркуляр”, що забороняв художню літературу українською мовою, і молодий автор шукає можливості опублікуватися за межами Російської імперії. Найбільшим українським центром, куди не сягала царська влада, був Львів. Можливо, саме відтоді це місто й стало Меккою української культури, адже там для української творчої інтелігенції було більше можливостей для роботи рідною мовою, ніж де інде. Тож у 1868 році у львівському журналі «Правда» були опубліковані перші твори письменника: «Рибалка Панас Круть», «Причепа»  та «Дві московки» під псевдонімом Нечуй. Потім в цьому журналі побачить світ ще не один його твір, і не тільки художній. Іван Семенович був дуже небайдужою людиною, йому боліли утиски не лише його народу, а і його рідної мови, і все це вихлюпнеться в численних статтях, присвячених українській мові та культурі. Письменник гаряче відстоював право українців на читання й навчання рідною мовою, ба більше, він навіть закликав до повного рівноправ’я російської та української мов у всій Російській імперії.

Іван Нечуй-Левицький не просто обожнював народну мову – він ще й ретельно занотовував її. І потім в його творах з’являлись цілі діалоги, підслухані в народному середовищі. Мабуть, це і є секретом феномену мови його творів – пройшовши через перо талановитої освіченої людини, його мова набула літературності, залишаючись при цьому живою й народною. Та й герої його творів теж бралися не з бурхливої авторської уяви, а з реального життя. Так, прототипом сім’ї Кайдашів були такі собі Мазури з села Семигори, що ославились на весь повіт своїми сварками. Вони навіть за сватів мали цілком реальну сім’ю Довбушів.

«Кайдашева сім’я», мабуть, найвідоміший твір Івана Нечуя-Левицького.  Вперше вона побачила світ у 1879 році у тій же львівській “Правді”, а трохи згодом була опублікована окремою книжкою у тому ж Львові. Вона стала настільки популярною, що царський уряд уже не міг ігнорувати її існування, й через 7 років милостиво дозволив її опублікувати й у Російській імперії, щоправда, лише після безжальної цензури. Так, початково у вступній частині не просто описувались мальовничі краєвиди, а й висловлювався жаль за козацьким минулим України та сум через її нинішнє вбоге життя. Усього з твору було вилучено 25 уривків. Зараз, на жаль, ця повість публікується лише за цією цензурованою версією, але й це не завадило їй стати по-справжньому народною. Пам’ятаю, як у дитинстві мої дідусь з бабусею разом з казками переказували мені окремі сцени з «Кайдашевої сім’ї», і розповідали їх з таким захватом, що знайшовши на літніх канікулах десь класу після 2 чи 3 стару батькову хрестоматію з цим твором, я «проковтнула» його за кілька днів. А потім, пішовши після канікул до школи, взяла в бібліотеці повну версію і прочитала її ще раз. Підозрюю, що твори письменника ставали такими популярними не лише через їхні близькі народу сюжети, а й через їхню близьку народу мову.

Та він не обмежувався збиранням зразків лише народної мови. Він записував також і народні легенди, міфи, пісні, обряди, і створив ряд наукових праць, присвячених вивченню українського фольклору. Дуже цікавою є його робота “Світогляд українського народу від давнини до сучасності”, де він доволі сміливо намагається відтворити дохристиянські вірування та світосприйняття наших далеких пращурів. В обрядових піснях він відшукує згадки про божеств, яким поклонялися стародавні слов’яни, відтворює міфологічну картину ідеалізованого життя тих божеств, і на цій основі робить висновки про прагнення та погляди на життя наших пращурів. Цікавим є й інший твір Івана Нечуя-Левицького – “Скривждені й нескривждені”. Це вже не наукова праця, а створена ним легенда, що базується на тих же стародавніх віруваннях нашого народу. І хоч називає він її “легендою індуською”, та в ній дуже чітко простежується зв’язок зі світоглядом стародавніх слов’ян. І герої її говорять ну справжнісінькою, чистісінькою народною українською мовою, з усім її колоритом української глибинки.

Творчість письменника дуже різноманітна.  Він створив величезну кількість художніх творів, від повістей до оповідань, від комедійних до драматичних.  Також він написав багато документальних праць про наше славне козацьке минуле, досліджень з української етнографії, історії, казок та нарисів – замальовок з його життя. Крім цього, видав два підручники з української мови та написав ряд статей про право нашої мови на існування та повноцінне життя.

Ми хочемо познайомити Вас з кількома творами Івана Нечуя-Левицького через наші аудіокниги. Усі вони абсолютно безкоштовні, їх можна вільно завантажувати та розповсюджувати у відео- чи аудіоформаті. Почнемо зі сповненої символізму, такої живої та красномовної казки-легенди «Запорожці».

Варто трохи зупинитися на лексиці цієї казки. Ви вже змогли зануритись у мову тієї доби, почути рідковживані чи й зовсім забуті нині слова та фрази, надзвичайно природні для української мови: «дрібне каміння» замість «невеликого за розміром каміння», «повбирані в одежу» замість «одягнені», «росло всяке дерево» замість «росли різноманітні дерева», «шамати» (налягати на весла), «хисткий» (гнучкий, рухливий), «замлілий» (виснажений, безсилий), «огудиння» (стебла в’юнкої рослини), «причілок» (бокова частина будівлі), «розпанахати» (роздерти), «опруг» – (чверть робочого часу, згадується у фразі «сонце стало на вечірнім опрузі»), «паровиця» (пара), «жижки затрусились» (жижки – підколінні сухожилки; сама ж фраза означає «палко чогось бажати», замість якої ми нині використовуємо кальку з російської «горіти нетерпінням»). Ця лексика занурює нас у справжню живу українську мову, передану Іваном Нечуєм-Левицьким, ще не вихолощену радянськими «мудрагелями», й лише від нас залежить, чи повернемо ми ці перлини до нашої мови, чи відродимо ту її неповторність та чарівність.

Поміж цих питомо українських слів нам іноді можуть трапитися й несподівані, що на перший погляд скидаються на русизми. Ми трішки забіжимо наперед, та розкажемо, що в останній частині поміж усієї тієї розкоші української мови виринає зовсім чужинська «женщина». Чи мо’ було таке слово в українській мові? Ні, не було. Ми його не знаходимо ні у словнику Шевченкової лексики, ні у словнику Бориса Грінченка, сучасника Івана Нечуя-Левицького. А що ж інші письменники? Як не дивно, ця капосна «женщина» зустрічається і в Ольги Кобилянської, і в Івана Франка, та й у пізніших письменників: Володимира Винниченка, Миколи Хвильового, Миколи Сиротюка, Остапа Вишні, перекладах Миколи Лукаша. Звідки ж цей капосний русизм там узявся? Все просто, друзі. Для наших шанованих письменників це був не русизм, а церковнослов’янізм. Саме з цієї мови воно й потрапило до російської, що й не дивно, бо російська якраз і утворилася на ґрунті церковнослов’янської. У тодішній освіті вивчення церковнослов’янської було обов’язковим, а всі наші письменники були освіченими людьми. А що багато хто з них мусив працювати на держслужбі, де повинна була використовуватись російська, то вона й воскресила в пам’яті це слово, а звідти воно потрапило й до літератури. За тодішнім звичаєм, церковнослов’янізми були ознакою високого штилю, їх вживали, щоб підкреслити врочистість моменту, то ж і «женщина» з’явиться у «Запорожцях» у дуже зворушливій сцені. Окрім «женщини», нам трапляються й інші запозичення з церковнослов’янської: «мисль», «жизнь», що теж вживаються в описі драматичних чи ідилічних сцен. Тож, друзі, хоч твори Івана Нечуя-Левицького і є прекрасним джерелом для відновлення питомої української лексики, черпати з нього варто не бездумно, а з певними застереженнями.

*****

Сподіваємось, що Вам сподобалася ця казка! Якщо бажаєте завантажити її собі у форматі відео, але не знаєте, як це робиться, перегляньте нашу інструкцію. А всю книгу в аудіоформаті можна завантажити звідси (78,4 Мб).

Якщо Ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту, натисніть Ctrl+Enter і запропонуйте свій варіант.

Оцінок: 5

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *