Павло Глазовий

Хто не знає вірша Павла Глазового про кухлик із влучною останньою фразою: «бо якраз така біда в моєї корови: має, бідна, язика і не знає мови»? А вірш цей, до речі, був написаний ще за часів СРСР! Тоді за таку відверту підтримку української мови можна було отримати клеймо буржуазного націоналіста, а то й потрапити на «дружню співбесіду» до КДБ, чи й гірше. Хто він, цей сміливий дотепник? Вікіпедія на диво лаконічна: народився, вчився, пішов на фронт, знову вчився, працював, помер. Безхмарна рафінована біографія, просто мрія комуніста! Але насправді, звісно, це зовсім не так: його доля сповнена і радощів, і прикрощів, і злетів, і падінь, і везінь, і обласкувань долі, і цькувань, ігнорувань та бідності.

Вже за походженням він був «неправильним». Його батько – заможний селянин, мати – донька священика. Глазові мали худобу, землю, дбали про господарство, шанували Бога. Та комуністи мали інше уявлення про народне щастя – все забрали, залишивши сім’ю бідувати. Одного разу Прокіп (як звали його батька) побачив, як комнезам хвацько мчав на бричці з його конями і щосили шмагав нещасних тварин. Стислося в колишнього власника серце, не витримав, спинив бричку, вихопив батога і від душі відшмагав ним комуняку. Ясно, що після цієї пригоди йому не можна було залишатися на місці, тож сім’я мерщій зібрала свої вбогі пожитки й тієї ж ночі рушила з Криворіжчини на Кіровоградщину, в село Новоскелюватку (нині це Миколаївщина).

30 серпня 1922 року в сім’ї Глазових народився син Павло. У 1932-33 рр. його сім’я пережила страшний голод, як і всі українські селяни. Тоді помер його молодший брат. Павло Прокопович пізніше згадував, як на його очах селяни намагалися прорватися до міста, а солдати в будьонівках з червоними зірками не пускали їх на потяги й завертали назад.

У 1940 році Павло Глазовий закінчив Новомосковське училище (Дніпропетровська область) і збирався вступати до вишу, але його через рік мали забрати до армії, тож він вирішив перше відслужити, щоб не переривати потім навчання. Можливо, це врятувало йому життя. Бо коли за рік почалася війна, він вже був обізнаний з військовою справою, а зазвичай студенти, яких без жодної підготовки забирали на війну прямо зі студентських лав, гинули майже всі. Війна застала його в Білорусі, в Орші, на військовій практиці. Щоб не потрапити в полон, вони з напарником взяли поштовий біплан У2, і навмання полетіли ним кудись на схід. Там їх довго й нудно перевіряли, проте не знайшовши нічого підозрілого, дозволили продовжити військову службу. Павла Глазового спрямували на захист Ленінграду, де він вистояв до останнього дня блокади. Потім відіслали до Азербайджану, звідки мобілізували аж у 1947-му, через два роки після війни.

За військову службу він отримав три ордени, проте не дуже ними дорожив – по поверненню додому віддав сусідським дітям гратися. Та тут від влади надійшла ще одна «нагорода» – його батька репресували й вислали за «колабораціонізм» із німцями, бо той, страшно подумати! найнявся до німців робочим, щоб прогодувати трьох дітей, яких він ще мав, крім Павла. У 1957 році його реабілітували, але ненависть до комуністичної влади він проніс через усе життя.

Писати Павло Глазовий почав ще у 3-му класі, проте тоді до сатири було ще далеко. Під час війни він складав вірші – військові, ліричні. Чесно описував все, що бачив на війні. Як показав їх своєму колишньому вчителю, той за голову взявся: «Ти що, за таке посадити можуть!». Павло передивився їх критично, одібрав половину й надіслав до редакції журналу «Молодий автор». Та йому знову повезло – обійшлося лише зауваженням редактора, що за такі вірші йому світить Сибір. І ось тут його перемикає – він раптом починає писати гуморески. Що не можна було казати прямо, те можна було висміяти. Там, де не можна критикувати систему, можна було піддати критиці її окремі прояви. Як він пізніше писав:

Якби не міг збирати я
Веселого й смішного,
Давно розпалась би душа
Під тягарем страшного.

По війні Павло Глазовий нарешті зміг вступити до вишу в Кривому Розі й писав там сатиричні оповідання для студентської стінгазети. Його друзі були в захваті, вони і вмовили його надіслати свої твори до журналу «Перець». І тут йому пощастило знову – його гуморески потрапили до Остапа Вишні, що на той час працював у журналі, і той одразу ж угледів у хлопцеві великий талант. Якраз тоді хтось винюхав, що батько Глазового був репресованим, й почав під нього підкопуватись далі, й Остап Вишня практично вихопив юнака із прірви, запросивши його до Києва на посаду заступника головного редактора «Перця» (непогана пропозиція для студента!). Там же він зміг перевестись до київського вишу на філологічний факультет і продовжити навчання.

Але тут фортуна почала потроху відвертатися від митця. В журналі було повно пристосуванців, що не знали толком української мови, ба навіть між собою говорили російською, і не мали літературного хисту ні своє написати, ні чуже виправити. Письменник виконував за них їхню працю, проте між ними часто виникали суперечки. Йому мстилися – і за дорікання, і за талант. Одного разу його таки добряче підставили. Він написав гумореску «Дорожні враження». Її довго не публікували, аж раптом через 5 місяців вона з’явилася в журналі під іншою назвою, за першим рядком «Виїздив Балабон на два тижні за кордон». Якраз тоді поїхав з міжнародним візитом до США тодішній генсек Микита Хрущов, і письменника одразу ж викликали на допит до КДБ. Проте врешті-решт йому вдалося довести, що гумореска була написана й подана до друку значно раніше, і конфлікт загасили. Та фатальним у долі Глазового виявився його начальник, Федір Маківчук, людина обмежена й малоосвічена, проте пихата й самозакохана, що лишень їздив по усяких партійних зустрічах, а Павло Прокопович мав не тільки виконувати сам всю роботу, а ще й писати для нього промови. Їхні стосунки також були непростими. Аж якось хтось написав на цього начальника їдку епіграму:

Спитав Тичину Корнійчук:
– Що за письменник Маківчук?
Тичина каже: – Та воно
І не письменник, а гівно!

Грубувато й простувато, зовсім не в стилі майстерно обробленого влучного гумору Павла Прокоповича, котрий взагалі ніколи не дозволяв собі подібної брутальності. Але ж де там було такій людині, як його начальник, розумітися на цих творчих тонкощах! Той одразу вирішив, що це справа рук підлеглого, і не просто вижив його з редакції, а й пообіцяв, що викине із Києва взагалі.

Глазовий пішов працювати на радіо, проте через півроку через наклеп колишнього начальника його звільнили і звідти. Пішов працювати в журнал «Мистецтво», у відділ «Новини кіноекрану», але й там Маківчук добряче постарався, і в 1968 році письменникові довелося піти і звідти. Проте на цей час він вже мав неабиякий творчий доробок, писав інтермедії для телебачення і репризи для цирку, а його гуморески вже тоді читав дуже популярний на той час гуморист Андрій Сова. Тож Павло Прокопович вступив до спілки письменників і почав працювати самостійно. Та тут на нього чекав ще один удар. Почалися негаразди з дружиною, з якою вони одружилися ще в 1848 році, і в 1973-му сім’я розпалася. Павло Глазовий опинився з сином в комуналці (донька пішла жити до матері), проте рук не склав, а працював, працював…

За цей час він виробив свій власний неповторний стиль – його твори лаконічні, проте місткі і влучні, що завжди поціляли в десятку і чіпляли за живе. Він міг вичерпно сказати в кількох десятках рядків те, на що іншому були потрібні сотні сторінок цілої книги. Його творіння справді цінні не тільки своїм змістом, а й художньою майстерністю. Як зізнавався сам письменник, над пошуком форми він працював дуже довго і надавав їй великого значення. Увесь удар, всю суть він спрямовував в останні рядки, що надавало твору і враження повної завершеності, і неабиякої вагомості. Опрацьовував не тільки власні сюжети, а й підслуханий десь народний гумор. Він сам це порівнював з віднайденим у природі шматком золотої руди, з якої вправний ювелір робив персня, в десятки й сотні разів дорожчого за вартість самого лише металу. Казав, що поет не той, хто може писати, а той, хто не може не писати. А писав він дуже багато, іноді по 5-7 гуморесок на день. Здавалося, що він навіть думав римами – як згадували його друзі, він часто жартував на спільних зустрічах і на ходу міг щось вигадати і заримувати.

Якраз тоді почалися гоніння на українську мову. Викладачам російської платили більше, ніж будь-яким іншим, прискіпувалися навіть до схвалених радянською владою митців, доста було лише того, що вони просували українське слово – Івана Миколайчука, Сергія Параджанова, а Володимира Івасюка взагалі вбили. Що вже казати за тодішніх дисидентів – Івана Дзюбу з його працею «Інтернаціоналізм чи русифікація» та інших! Були й виклики на допити до КДБ, були й арешти, були і смерті. Глазовий завжди активно захищав українську мову, проте під нього підкопатися не могли, адже відверто радянський устрій він не критикував. Проте відчував, що ходить по лезу ножа. Як він писав:

Гадає хтось: робота гумориста –
Найвеселіша, і легка, і чиста.
Щось написав – і вже лунає сміх,
І радий сам, що звеселив усіх.
Я ж почувався на своїй роботі,
Як той циркач, що бігає по дроті,
Хитається і руки підійма,
А оступивсь – і вже його нема.

І хоч не оступивсь, але грім таки ударив. Друг його колишнього начальника, того самого Маківчука, зайняв високу партійну посаду й одразу вхопився за маестро: раптово взялися за перевірку його членських внесків і звинуватили в приховуванні великої суми грошей. Скоро помилка розкрилася (їх навмисне порахували двічі), проте цей скандал став останнім камінчиком, що переважив на шальках терезів і остаточно затвердив за ним славу «неблагонадійного», «небезпечного», «непередбачуваного», від якого краще триматися далі. Митця й раніше не дуже охоче друкували, а тепер почали негласно забороняти. Це була парадоксальна ситуація: його гуморески читалися всюди, що на великих міських сценах, що в сільських клубах, його обожнювали всі, від простих селян до інтелігенції, від нього був у захваті навіть сам Щербицький, тодішній перший секретар ЦК КПРС України, проте на його твори ставили резолюцію «не рекомендується» (для читання і друку), його збірки виходили вкрай рідко, і друкували їх мізерними тиражами, які зовсім не покривали попит. За радянської влади (в доперебудовний період) він не отримав жодної державної нагороди!

Першу нагороду за творчу діяльність йому вручили в 1988 році, коли СРСР впевнено і безповоротно почав іти на дно. О, в незалежній Україні його оцінили! Його читали, запрошували, цитували. Час від часу вручали державні нагороди. Тепер не було потреби приховувати свої думки, і він писав усе, що думає. Усе, що думає про тодішню владу, і про їхні діяння, і про нехтування українською, на кшталт:

А Данилович натуру
Музикальну має,
Віртуозно на гітарі
Грає-виграває.
Він з Табачником на пару
У бенкетній залі
Як уріже про шаланди,
Полниє кефалі, –
То аж стогнуть олігархи
І олігархині,
І розносить телевізор
Звістку по Вкраїні,
Що баланда про шаланди
Не умре, не згине.
Ось де, люди, нині слава,
Слава України!

Чи про депутатів:

Гляньте в Раду у Верховну.
Там же стільки є орлів,
Що по-нашому стулити
Не уміють й кілька слів.
Їх же, бідних, заставляють
Україні присягать.
А на кой їм Україна,
Єслі єсть Росія-мать?..

Але тут письменника вдарило з іншого боку – економічного. Видавництва позакривались, а ті нечисленні, що ще працювали, друкувати його за свої кошти відмовлялись, а своїх власних він не мав. Сам Павло Глазовий жив тоді дуже бідно, навіть вбого. Влада, звісно, після таких оцінок теж допомагати йому не збиралася. Та його врятували небайдужі прихильники його творчості, зокрема, з української діаспори. Усе, що видавалося в той період, було за їхні кошти, вони навіть допомагали йому з побутовими питаннями: їжею, одягом.

Його іноді критикували за те, що він вживав і суржик, і російську (хоча й нечасто). Але насправді вони лише надавали його творам лаконічності й виразності, бо тоді не треба було зайвих слів, аби схарактеризувати таких персонажів – уже саме вживання неукраїнської говорило за них більше, ніж усі можливі епітети і пояснення:

Сказав якось Федір Галка
Занозі Панькові:
– Ти чому не розмовляєш
На вкраїнській мові?
– Зачим вона мінє нада? –
Прошипів Заноза. –
Што я – дядько тібє, что лі,
З какогось колхоза?

У вільній Україні Павло Глазовий ще встиг багато зробити. Ще написав багато чудових творів, його часто читали зі сцени, існувало навіть кілька колективів, які виконували пісні на його вірші. Він до останнього намагався популяризувати українське слово, зокрема, на Донбасі. Писав не тільки гуморески, а й лірику, і для дітей. Тематика його творів теж дуже різноманітна – від побутової (до якої він частіше вдавався за часів СРСР) та культурної до гостросоціальної та політичної (що більш характерно для українського періоду). І кожен в його творах знайде щось таке, що зачепить саме його. 29 жовтня 2004 року майстра не стало.

Якщо Ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту, натисніть Ctrl+Enter і запропонуйте свій варіант.

Відповідь до “Павло Глазовий”

  1. Люда сказав:

    Чудова людина!!!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *