Дарія Кононенко “Дві дороги”

Про авторку

Знайомтесь: Дарія Кононенко, за фахом – перекладачка з англійської мови, спеціалізується на технічних та медичних статтях. Років з десять тому почала спершу перекладати різноманітні жахастики, а потім і сама взялася за перо. Ось що вона розповіла про своє ставлення до літератури та письменства:

«Люблю все те, що називають “бойовик”: вестерни, фентезі, історичні романи разом з альтернативною історією, детективи, нуарні детективи та увесь жанр жахів. Література для мене, як це не банально звучить, – вікно в інше життя. Себто, письменство – це засіб пролізти в те вікно і розказати, хто за ним, і що за ним, і як за ним. І подивитися на тих, хто виліз з того вікна.»

А свою власну стежину в літературі Дарія обрала дуже цікаву. Ще в першій половині минулого століття англійський літератор Джеймс Джойс кинув виклик усій тодішній літературній спільноті й почав писати не звичною оповідною мовою, а передавати події як роздуми про них їхніх учасників, складаючи речення так, як формуються думки в голові. З тієї пори ця манера письма не дає спокою й іншим письменникам: то в одного вигулькне, то в іншого. Не залишись осторонь і українці. Оксана Забужко стрімко увірвалась у світову літературу зі своїми «Польовими дослідженнями українського сексу», написаними таким же способом. Дарія обрала геть іншу тематику – нашу героїчну минувшину з елементами містики, але розповідає про неї в тій самій манері. Отже, для поціновувачів літературних експериментів – Дарія Кононенко, «Дві дороги»:

Дві дороги

– А я тобі кажу, що тут щось не теє. Ми за нього нагороду оголосили, а схопити не можемо, та ще й бачили його у двох місцях одночасно.

– Не можете зловити – мало грошей дали, або гарно ховається, та й братів у нього аж четверо.

– Та ні, я про саме його і кажу. Наймолодший, чорти б його вхопили.

– Ну і шо?

– О, та ти ж нетутешній, то не знаєш. Як його хрестили, то на батюшці ряса загорілась.

– Тю. Ну і все одно зловимо, ще один дрібний бандит. Якби ще знати, як його звати.

– Нестором мене звати.

Другий вартовий клацнув зубами з подиву – кого звати? І що там вже палає? Маєток? Ну і тьху на вас усіх, я додому піду. Бо не може звичайна людина так швидко пересуватись, він же вчора в іншому селі був. Дивні речі кояться на Гуляйпільщині. Наче ж і не старі часи, люди по небу літають, рік аж тисяча дев’ятсот вісімнадцятий, а таке робиться.

Багато тут австріяків ходить, багатенько, наче в себе вдома. І то тобі не варта – по-нашому не балакають, до нас не переходять. Варта – то наші, що до Скоропадського подались, а він сам не може, то німців з австріяками привів. І ще поміщики повернулись, гірше вошей, загони збирають, наші хати палять, а в австріяків ще й гармати є. Страшно з ними воювати. Але вже не сховаєшся і ми знаємо, де вони сплять. Звідкіля знаємо? А от знаємо, і тільки! То як, пане оберсте, вам у нашій гостині? Як це – не подобається?! А ми ж вам і мило найшли, і мотузочку новеньку. Пішов! А тепер і сказати можна – коршак в небі літав, вовк степом біг, щупак в річці плив. А, ти ж по нашому не знаєш. Треба в Кляйна спитати, як таке німецькою буде.

Мовчить Кляйн, Сашко Кляйн, старий товариш, Олександр Кляйн, німець-колоніст. Чи не такі казки йому розповідали, чи не знають німці такого. А хто ж знав, що воно – справді буває?

Ну носив кайдани, ну вбив фараончика, ну мало не вмер – звичайні ж речі. І тих трьох на могилі тоді вперше побачив. Чи їх четверо було – троє чоловіків і молодичка в білій хустці, поруч з ними стоїть. Ет, не треба було мені там спати, чекаючи на своїх! Один такий козак, як на скрині малюють, другий навіть не знаю хто, у штанях, куртці, шапці і на поясі чи ножик довгий, чи кортик, а третій на другого схожій, тільки безокий і груди у нього розрубані, і сагайдак за плечима. І молодичка стоїть, симпатична, товста, в білій хустці, сміється. І безокий сміється, хотів, мовляв, його спіймати та повести, бо приніс він жертву, пролив ворожу кров на мою землю, а він сам назад повернувся. Куди він мене повести хотів? Чому не разом з нами піти, та витурити австріяків, та поміщиків погнати, та запанувати у своїй сторонці? А спершу був подумав, чи не чортяки бува? Я їх добре обматюкав, потім ще й згадав, як хреста класти, нікуди не поділися. А потім той козак, то чоловік тій молодиці, казав, що знаю, як з нечистою силою поводитися. Але в разі чого, то міг би й на вовка перекинутися, тільки щоб не через ножик, бо ножик хтось забере і бігай собі вовком до швидкої смерті. І не тільки на вовка. А той, в куртці, то син тої молодиці, почав пояснювати, як од армій тікати, як ворога виснажувати, як власні хати палити, щоб їм не дісталося. Хочеш – пали, а я не буду!

І, здається мені, що я ту молодицю ох і знаю. І вона мене, ще й краще, ніж треба. Старі люди казали, що так Смерть ходить по світу. В німців – солдатом, в нас – молодичкою. Не кожен її бачить, тільки той, хто в могилі одною ногою стоїть. От не знав, що в Чужої Молодиці родина така бойова.

Удень в степу спека, вітру немає, небо біле, як сорочка стара. Греки, кажуть, небо мідним називали. Як то? А ще кажуть, що сюди їдуть німецькі гусари. То добре, бо людям нема в чому оженитися, а штани на них гарні. Тут багато хто з війни прийшов і отаких гусарів ганяв. А ми на них з флангу, та з балки, та ще й з кулеметом, та набоями, та кулеметником. Кажуть, що в бій треба голодним йти, а я їсти хочу, бо скільки там в мене того життя з тими сухотами? Ну де вони там? Полягали спати? Чи німці моїх вже порубали? А ні, видно зелених. Гарні доломани, та од куль не захищають. Ой. Як покотились. Коней тільки шкода. Гарно строчить, не заїдає. Косить. Та куди ж ви! Та на таку косовицю багато треба! Усіх Чужа Молодиця приголубить, усіх полюбить. Як уже нема по кому стріляти?

І сидить вершник, і дивиться на мерців – не тільки зелені доломани, але і свої лежать. Шкода. Вони пішли за ними, але чи прийде хто після цього? Нема нам куди тікати. Нема нам іншого прихистку. Наш це степ, як за старих людей. Ні до кого прихилитися, бо одні кажуть про старі часи та царя. А другі таке кажуть, чого й на світі не буває, а треті до перших лізуть, а німці хліб віднімають, і стоїш як на роздоріжжі, де ліворуч смерть, і праворуч смерть, одна в погонах золотих, інша з погонами зідраними.

І нема вже часу на роздуми, бо прибігла розвідка, та каже, що од села головешки, що людей вішають, і що треба тікати. Я тобі втечу! І коні добрі, і зброї трохи, і кулемет справний. Бо якщо не ми, то кому ж битись? Мовчки військо йде, стогне степ під копитами. Аби зненацька наскочити та гармати захопити, отоді вони засміються на кутні зуби! І наче сплять чужинці, не помічають, як по них кулі летять? Наче посліплі. Чужі кістки під шаблею хрумтять, наче племінник горіхи коле. Їжте, їжте.

І сидить людина на лафеті, та не може зрозуміти, кого батьком величають. Мене? Ви за мною пішли, ви зброю взяли, вам слава, а не мені одному! І глипають очима полонені австріяки, бо тільки зараз побачили, з ким воювали. Вони своїх бачили, не ворогів. А зараз стоять перед ними люди хто в чому, хто з чим, жінка вили ухопила, дядько в штанях драних, хлопчик з гвинтівкою, в доломані трофейному, завеликому. А бачили тоді австрійці ж свою австрійську кавалерію, на конях вгодованих, німецькою вітались! І якісь такі дурниці чули, наче тут жили колись люди, що на звірів перекидались, чаклуни. Двадцяте сторіччя на дворі! Немає ніяких чаклунів! А вони – ось. Стоять. Живуть.

Хто так вміє? Птах над ними літав – може то такий самий був, якого кулі обминають? Вовк поночі розспівався – а чи то вовк? Гадюка у траві повзе – чи на мишву полює, чи на коней вражих?

У старого пана свиней у хліві вовк роздер, син-офіцер аж пінився, але ж ніхто не заходив до свиней! До старого пана гості прийшли, і дивні вони, наче свої-золотопогонники, але форма мішком висить, честь оддавати не вміють. Покоївка белькоче про ту худобу, тут горе, Царя розстріляли, а вона про свиней. А той офіцерик недолугий аж облизався і каже: «Мені ваші свині мало хвоста не відгризли». Він що? А потім і почалось – вереск та постріли!

А тепер можна й на весілля піти, всі чогось зараз одружуватись побігли, то й мені, може, теж? На вчительці? Якби не та молодичка, яка мені третій раз на очі втрапляє. В білій хустці. І ніхто більше її не бачить.

Тільки ті гості за столи сіли, тільки молодим бичка подарували, та три гранати, як увійшла в ворота молодчика в білій хустці, і хто їв – той подавився, хто пив – той похлинувся, тільки батько сміється, мовляв, як прийшла на весілля – то танцюй! Дай лиха закаблукам! А коли молоді в хату понеслися, а гості хто під тином ліг, хто додому пішов, то пішла Чужа Молодиця на могили, і гаряча вона була, як гарячка тифозна, і солодка, як булка панська. А вранці сказала Чужа Молодиця:

– Дивись, Несторе, сам вибереш, коли я до тебе прийду, через два роки, чи аж через шістнадцять. Добре дивись, яке життя залишити.

І сказав батько, що бачив.

– Я на могилі спав. Я на могилі з Чужою Молодицею розмовляв, як в старі часи, коли козаки із нею любилися. Якщо за червоними підемо, то з ними буде нам смерть, а людям – голод і смерть страшніше нашої. Буде через шістнадцять років відновлена імперія, тільки без погонів. Будуть мерці при дорозі лежати, а зібраний хліб гнити. Якщо до Симона-бухгалтера причепимся, то, може, і втримаємось. Два роки тільки протриматись треба. І не буде тоді ніяких імперій на нашій землі.

Якщо Ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту, натисніть Ctrl+Enter і запропонуйте свій варіант.

Оцінок: 2

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *