Наталія Хаммоуда “Живий живе гадає…”

Про авторку

Народилася на Тернопільщині. Писати почала ще в школі: твори для шкільних вечорів, пісеньки, сценки, сценарії. Професію обрала далеку від письменницької (медичну), потім ще одну (економічну), та література її відпускати не хотіла. У важкі 90-ті подалася на заробітки до Італії, й там почала писати вірші з туги за рідним домом. Поезія складалася переважно патріотична, хоча й ліриці (пейзажній та про кохання) теж знайшлося місце. Є авторкою понад сотні пісень. А ми Вам пропонуємо її прозовий твір, щедро всіяний її рідним діалектом.

 

Живий живе гадає…

– Христос посеред нас, – промовила жінка у чорній хустині, вхопивши ложкою кілька зерен пшениці, і поки гості відповідали “є і буде”, вийшла за двері.

Тільки що Параска похоронила чоловіка. Прожили разом півстоліття. Як вже було, так було, але зла вона на нього вже не тримала. Простила йому все, коли на кришку труни кинула грудочку землі. Хай йому Бог все простить…

… – Василь лежєв на катафельку, як квітка. Виділа–с, Ганько? Як живий, правда?

– Правда, Юстино. Шкода хлопа, – відповіла Ганна, запихаючи до рота великий шмат вареної ковбаси.

– Не хлоп був, а дуб! Царство му небесне. Нема єдної баби в селі, жи би за Василем не заплакала.

– Ая–я, не кажи. Такі правда. – перехиливши склянку “Тархуну” і обтерши рукою рота, відповіла Юстина.

Коло Юстини примостилась Іруська, Василева сусідка і подружка Ганнина і Юстинина.

– Йой, дівки, я сама таким сі сплакала за Василем. Добрий був хлоп, порєдний, робітний. Коли–м не попросила, ніґди ми не відмовив: косу наточит, сапу поклепає, цвєка заб’є…- перераховувала жінкам Іруська, – бо я – баба сама, хлопа не маю…

– Був безвідмовний? – протягнула Юстина, примруживши око.

– Що правда, то правда, – обірвала Іруська, ледь стримуючи сміх, бо всі три знали, про що йшла мова.

– Наливай, Петрівна, – почулося в іншому кінці столу. – За такого хлопа гріх не віпити.

Петрівна, ще одна сусідка, налила собі, і ще двом жінкам, що сиділи поряд. Юстина і Ганна наповнили свої гранчаки.

– Ну, що… най му там буде царствіє небесне! – виголосила повна червонощока жінка у чорній з квітами хустині, на обличчі в якої не було ані нотки суму. – Най му Бог не памнітає того, що ми забути не годни!

– За Василє… гмммм, той–во, кажу, най му буде вічна памніть. – Жінки потягнулись одна до іншої стаканами, але одразу ж опам’ятавшись, що за покійних не цокаються, розняли їх і швидко перехилили до дна.

– Ото файний похорон му Параска зробила. Ади, на столах чого лиш нема: кубаси трох видів, і сири, і риби, і салати. А горівки всякої кілько, і вино, і солодка вода… – продовжувала червонощока жінка, закусивши оселедцем.

– А хліб–хліб ади всьой домашний! Мой–мой! Не похорон, а вісілє, – донеслася розмова з–за іншого стола.

– Видко, жи му всьо забула, – штовхнула Юстину Іруська.– А ми не забудем. Де таке забути? Ото був хлоп! Ото був до бабів справец. Нікотра з нас не пошкодувала, жи попробувала того хрукту.

– Хі–хі, – відповіла Іруська сміхом на слова Юстини. – Ну, вип’єм по другі за Василє, на му легко сі лежит. Най відпочине хоть на тім світі, як на сім спочинку не мав. Ади, як жив – так і вмер! Землє єму пухом, а нам живе гадати. Наливай, Петрівна, бо в тебе легка рука.

Гранчаки спорожніли вдруге. І хоча за померлих більше двох разів не п’ють, за Василя пили. Гріх було не пити –”добрий був хлоп” і “такий файний похорон”.

 

За чоловічим столом помалу почали голоснішати розмови. Хтось згадав Василеву молодість, хтось роботу комбайнером і заслуги покійного перед селом. Розмова плавно переходила з минулого в теперішній час…

…– То траба було так вдати: вмерти на бабі в сімдесєть років, – щоб почули усі, – виголосив уже добре нетверезий сусід Гриць. – А вона хоть на похорон прийшла?

– Тихо! Вона яким лицем прийде? Що вже му згадувати? – штовхнув Гриця товариш по лаві. – Пий і закусуй тепер, бо вже пізненько, а ми ще тверезі.

– Я не згадую, я й сам би так хотів… – потер чуба Гриць і опустив очі, – Моя Сенька вже зо дваціть років як окремо спит…

– Вуйку Василю, – звернувся якийсь молодик до дяка. – Може, зробим перерив та й заспіваємо?

Дяк роззирнувся, потер себе по животі, витер рукою масні від олії губи і кашлянувши, затягнув:

– Ві–і–ічна–я па–а–а–ам’ять!

– Го–спо–ди, По–ми–и–и–и–луй! – залунало за столом. – Со святими упокой… душу усопшого раба тво–о–оє–є–я–я!

Почали розносити борщ. Хоч кожен уже щось перекусив, але борщ був невіддільною частиною похорону. А до борщу і по чарці.

– Ну, Грицю, наливай, – скомандував товаришу глухий Тимко, не помітивши, що його гранчак вже був повним і чекав лиш, аби згадати добрим словом про Василя і випити. Гриць піднявся зі стаканом у руці і, помовчавши секунду, викрикнув:

– За Василє! Най му там буде добре!

– Стрийку, кажіт “вічная пам’ять” – штовхнув Гриця племінник, зціпивши зуби, але було пізно. Спиртне вже текло до шлунка і потребувало миттєвої закуски.

– Розступіться, розступіться, би я вас соусом не облила, – веселенько заторкотіла Оленка, Василева племінниця, що прибула на похорон вуйка з самого Києва, бо покійний записав весь маєток на неї, бо дітей власних не мав. – Голубці такі добрі. Чуєте, як пахнуть? Їжте, вуйцю Грицю. Нате вам тарілку особисту, решта по двоє до тарілки. Закусуйте, аби все мені з’їли. І пийте… Наливайте…

Гриць взяв з рук дівчини тареля з голубцями і швидко встромив вилку у страву.

– Вуйку Грицю, насухо не їжте, – запросив наповнити стакана молодий чоловік, що сидів напроти, і вже почав цідити Грицеві сто грам. – Якби ж не було чим запити, але ж є…

– Що є, то є, – підтакнули чоловіки, підставляючи і свої гранчаки. – Ну – за упокій душі…
Перевернули й до голубців.

 

Жінки вже також розчервонілись від горілки, змішаної з вином.

– Ото добрий той “Кагор”! – почала розмову Ганна, коли за чоловічим столом затихли розмови, бо всі після чарочки поїдали теплі голубці.

– Ая–я, солодкий такий. А в голову йде. Я вже п’яна! – додала своє Юстина, і до Іруськи, – якби які музики, я би вже й гуляла.

– Боже, прости ї дурні гріха, – перехрестилась Іруська, бо чи то мудрішою була, чи пила через раз, та не так сп’яніла.

– Со святими упокой… – затягнув дяк після голубців.

– Вічна–а–я па–а–а–а–м’ять! – затягнув хор.

Як тільки закінчили співати, наднесли картоплю з грибами та тушкованими стегнами. Аромат заповнив усю кімнату, яка і без того вже пропахла цибулею від маринованих оселедців, часником від пампушок, з якими їли борщ, і квашеними огірками, яких добряче досипали до вінегрету. За столами знову почався рух. Люди вже почували себе вільнішими, кожен наливав собі сам, а хтось і по два рази. Розмови стали веселішими, жвавішими. Навіть глухий вуйко Тимко, який досі мовчав, наче раптово прочув, бо почав розмовляти нарівні з іншими. Жінки, навпаки, втишились, поспирались на спинки диванів, схрестивши руки на животах і слухали, про що говорять чоловіки.

 

– А памнітаєш Василеве вісілє, як ми йому Параску через ліс вели? Га, Тимку? – запитав Гриць.

– О, як не памнітаю. Ти був першим, я був другим. А Василь так і вмер і ніц не знав.
Гриців племінник зблід від почутого, і вже почав дядькові знову наливати, але Гриця було не зупинити. Горілка робила своє.

– Та він собі раду давав, – продовжив Гриць. Ану, котрої баби в селі не мав? І твою… і мою…

– Та мав… – понуривши голову, відповідав Тимко, а потім, раптом згадавши, що глухий, удав, що не почув. – Що? Не чую. Що?

– Памнітаєш дівчинонько, як я тебе бавив, а в тебе був кривий пупець, я його напра…– затягнув, вставши з місця, Гриць, але племінник різко шарпнув його за рукав і всадив на лаву. – Стрию, вгомонітьсі, Ви на похороні!

Люди за столами почали шуміти, заспокоюючи глухого Тимка, який все чіплявся до Гриця, щоб відповів йому на те, чого він скоріше не дочув. Гриць молов язиком щось незрозуміле, але голосно. Прикрикнули на Гриця і жінки, щоб трохи втихомирився. З сусідньої кімнати, відгородженої тільки аркою попри стіл, повний наїдків, на той шум почали пхатись хористи, щоб подивитись, що там твориться. Дяк, який сидів посередині двох кімнат, бачив усе, але не звертав уваги, все доливаючи і доливаючи собі і паламареві “Кагору”, наче п’ють його востаннє в житті, а під кінець вже випивали за здоров’я Параски, що так гарно все зготувала, і за кухарчине здоров’я, голосно вдаривши чарками. Про Василя наче б і забули.

Після останньої чарки, які випили до “налисників з маком”, гості разом із дяком і паламарем ще раз заспівавши “Вічна–а–я па–а–а–а–м’ять” і почали виходити на подвір’я. Вийшла на поріг і Параска, щоб подякувати всім та випровадити людей до брами. Очі жінки не були червоними від сліз, а обличчя не здавалося дуже сумним. Чоловіки, можливо, й не помітили, а жінки виправдали все тим, що хай би що там було, а Параска таки має рацію тримати зло на чоловіка, бо й справді, не кожен чоловік вдасть так, як Василь – вмерти у ліжку коханки.

– Але шкода Василє!

– Але то був хлоп, як дуб…

– Ото був файний похорон…

Люди розходились, і тільки глухий Тимко, присівши під плотом, ще додумував сказані Грицем останні слова: “І твою мав… і мою..”.

 

Якщо Ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту, натисніть Ctrl+Enter і запропонуйте свій варіант.

Інші статті за темою

Волод Йович “Бограч” Про автора Знайомтесь: Волод Йович — українець, інженер, мандрівник, трошки перекладач і автор екофантастики. І ось як він пояснює увесь цей сюр: ...
Нова рубрика: Читальня Шановні читачі «Живи українською»! Нам дуже приємно, що наша праця не проходить даремно, Ви читаєте наші статті, слухаєте аудіокниги, вподобуєте, коме...
Антон Марков “Їй личила осінь”... Про автора Знайомтесь: Антон Марков. Народився і живе в Миколаєві. За освітою програміст і працює в ІТ-компанії. Пише давно, але все ще не наважуєтьс...
Олександр Шепітко “Книжка – не тільки ... Про автора Ні, ну це просто рок-н-рол якийсь! Самі погляньте: більшу частину свого часу людина працює як сантехнік (за законами жанру, нетиповий – ...
Дарія Кононенко “Дві дороги”... Про авторку Знайомтесь: Дарія Кононенко, за фахом – перекладачка з англійської мови, спеціалізується на технічних та медичних статтях. Років з десять...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *