Олександр Шепітко “Книга – не тільки джерело знань”

Про автора

Ні, ну це просто рок-н-рол якийсь! Самі погляньте: більшу частину свого часу людина працює як сантехнік (за законами жанру, нетиповий – як сам себе називає, «казковий персонаж», бо на роботі завше тверезий). У вільний час береться до своєї улюбленої справи – працює на землі та в саду. Ну ще й пописує собі там щось… Ні, не пісні – літературні твори. Ну ще й іноді поїде куди – на який літературний конкурс. Ну ще й іноді премію там отримає.

Знайомтесь: Олександр Шепітко. Виріс в невеличкому селі на Одещині (дві вулиці, 50 хат), закінчив 8 класів, потім – металургійний технікум. Але до літератури тягнуло з дитинства. Ще в школі складав вірші, а до письменницької праці став 4 серпня 2016 року. Спершу писав російською, бо не знав україномовних ресурсів, де можна було б показувати свої твори. Та як наштовхнувся на агресивних росіян, які йому плели нісенітниці про Україну, вирішив сам для себе – пишу українською! І з Нового, 2017 року – вже жодного російськомовного твору. Має у своєму творчому доробку близько 20 оповідань та три повісті. Деякі з його творів можна знайти тут. В частині його творів головним героєм є Василь, і цикл цей зветься «Василіада». А інший називається «Сімейні оповіденьки». Цьогоріч він надіслав на конкурс «Кальміус» три свої творіння до різних номінацій, і кожна з них посіла друге місце, тож пан Олександр привіз додому три дипломи. А Вам пропонуємо його оповідання з «Василіади», з яким він брав участь у конкурсі Гоголівського ярмарку. Цю історію автор взяв зі свого життя, й навіть надав нам світлину тієї самої книжки (Ви її зможете побачити, коли прочитаєте за половину).

 

Книга – не тільки джерело знань

“Що не кажи, а люди все-таки дивні створіння! Стогнуть, жаліються, мовляв, те погано і це не так; тут болить, і там муляє. А в чому причина – розібратися не бажають. Їм аби добре було – відразу й назавжди. І щоб не думати.

Ой, там на горі, при Дунаї
Розбійники козаків дожидали.
Як прийдеться до ладу
Я й Марію поведу,
Хоч і шкода…

А треба всього лише в дзеркало подивитися, вуса розправити (в кого вони є) і в дорогу налаштуватися – себе шукати. Бо і запитання, і відповіді – все в нас. А щоб не чимчикувати в таку відповідальну експедицію порожнім, можна всі свої біди-печалі скласти в торбину, повісити на ліве плече, пострибати на місці, щоб нічого не тряслося, не губилося (бо кому вона потрібна – чужа біда!) і вже потім з чистим сумлінням іти світ за очі…

Бузина поза городом,
Та й цвіт опада-ає.
Попереду Дорошенко
Іде та й співає…

Дійсно, а що може бути краще в дорозі, ніж гарна пісня! Щоб дивитися не на путівець, а в небо. Щоб співати не куріпкою посеред пшениці, а павичем поверх великої купи каміння – носа задрати, вуха розправити й горланити щосили. А босими ногами поринати в гарячу куряву аж по кісточки – тільки потихеньку, щоб пил не підіймався вище чуприни. Бо ще подумають, що ти сивий та мудрий. Але ж навіщо зайвий раз людей обманювати?

Отак простувати собі, підспівуючи, аж до першого випадкового перехожого, зустрівши якого, легесенько покласти свою ношу на землю, привітатися й запитати: чи правильним шляхом мандрую?

Звичайно, не слід розраховувати на те, що твоє запитання сприймуть з розумінням, без бажання повертіти пальцем біля скроні, чи, можливо, й огріти чим-небудь. Скоріш за все, більшість зустрічних промовчать – подумають, що, мабуть, перегрівся, бідолашний. Або застигнуть з переляканими очима, не знаючи, що відповісти. Спостерігати за такими цікаво, але не тепер. Бо не заради цього вирушив місити пил своїми порепаними п’ятами. Бо очікуєш, що у відповідь на твоє запитання співрозмовник поставить своє, ще більш заплутане. І тоді вже ти стоятимеш, роззявивши рота й витріщивши від несподіванки очі.

Але якщо таке нарешті станеться, вважай, тобі пощастило – ти знайшов, кого шукав. То ж можеш відкидати в сторону непотрібний вже тягар, підморгнути знайомому незнайомцеві, сісти край дороги на траву, витягти із-за пазухи хустину з окрайцем хліба, цибулею та куснем сала, рукою запросити перехожого приєднатися і вибачитися, що пляшки немає, навіть з водою. На що подорожній усміхнеться, зніме з себе пояс, який насправді виявиться такою собі гнучкою флягою, сяде поруч, дістане з-під бриля дві солом’яні філіжанки й перехилить туди з пояса якогось зілля. У тебе трохи защемить у грудях, миттєво пересохне в горлі – бо знаєш же, що не може солома надовго втримати вологу. Але перехожий підморгне, усміхнеться, скаже: “Будьмо!”, і віллє трунок до свого рота. Ти спостерігатимеш за його маніпуляціями, лиґнеш слину, а потім, видихнувши, теж вип’єш невідомо що.

І спека раптово зміниться на приємну прохолоду, павич заткне свою горлянку, а замість куріпки жайвір підніметься в небо. І його самого видно не буде – чутно лише спів посеред тихого літнього дня.

І сала вже перехочеться. Навіть з цибулею та житнім хлібом. Та й загалом, всі бажання зникнуть. І ти сприйматимеш це без хвилювання – просто ляжеш горілиць на траву, руки розкинеш, очі прикриєш, і, наче той жайвір, піднімешся над землею. Щоб летіти й летіти…”

 

– Ні, ти поглянь – розлігся, наче панич. Тобі що, роботи вдома немає? Хоч би сміття з хати виніс. Третій день кажу, а у відповідь – самі обіцянки.

Василь відкрив одне око – біля входу в альтанку стояла з торбами його Марія.

“Ну ось, прийшла вже, командувачка. Тепер не полежиш. О-хо-хо! А так добре мріялося після борщу!”

– Нумо, винось відро, – не вгавала дружина, – й допоможеш мені валізу пакувати.

– Вже.

– Що вже?

– Поки ти по базарах бігала, Юрко сміття вже виніс.

– Та ну! І як це тобі вдалося його вмовити?

– Та що там вмовляти – сказав, що комп’ютера вимкну, він і зголосився.

– Чого ж тоді голову мені морочиш? От дурноляп!

– Хто – я? Ні, ну ви бачили?! – Василь всівся на лавці, розвів руками, здивовано подивився навкруг, наче звертаючись до ймовірних свідків. – Лежу собі, нікого не чіпаю, і на тобі – з нічого в дурноляпи записують!

– Гаразд, не кип’ятися – неси краще торби до хати. І скажи – ти капелюшка мого не бачив?

– Якого капелюшка? Того, що ним альтанку накрити можна?

– Я тебе накрию! Навіть думати не смій – я знаю, що у тебе вистачить клепки прилаштувати його собаці на будку, або повісити на опудало.

– А це ідея! Хо-хо! – Василь розправив вуса, яких не було. – Я над цим поміркую.

– Тільки спробуй! Ось, бачиш, – жінка показала кулака.

– Гов-гов, тихіше! О, я бачу, ти нігті пофарбувала!

– Пофарбувала! І зачіску зробила – не їхати ж опудалом на море.

– Так то ти про себе говорила.

– Що говорила?

– Про опудало, – Василь про всяк випадок відсунувся далі по лавці.

Марія на хвильку задумалася, потім кинулася з кулаками на чоловіка:

– От зараза! Ні, щоб сказати, яка я гарна, так він обзивається.

Спочатку Василь ухилявся від ударів дружини, та потім упіймав її в обійми, вчепився своїми вустами в жінчині губи й так тримав, поки вона перестала пручатися.

– Все, перебісилася? – запитав по тому, притримуючи дружину за плечі.

– От дурень – всі губи мені поколов. Хоч би побрився! Як тепер мені поміж люди йти?

– Як, як – мовчки. Скажеш, бджоли покусали.

– Йому все посміхеньки. Краще відклав би свою роботу та й поїхали б всі разом на море. Юрко зрадіє, та й мені теж приємно буде, що не одна.

– Бачу – заспокоїлася. А про море? Ти ж знаєш, що оте ваше талапання, безцільне валяння на піску, розмови із сусідками ні про що – все це не для мене. От якби кудись пішки помандрувати – в ліс, чи в гори, та навіть степом, – аж поки ноги гудітимуть, наче недільний дзвін…

– Та ну, хіба я дурна – ногами хтозна-куди швендяти. А море – це ж оздоровлення, це ж… мо-ре!

– То й що! Розумієш, якщо я поїду з вами, то гроші звідки потім з’являться? Літо – саме пора для заробітку. Та й хазяйство на кого залишити? Скотину щодня годувати треба, еге ж?

– Яку там скотину – кішку й собаку? Їм і сусіди дадуть. Завжди в тебе відмовки знаходяться. А про жінку навіть не думаєш.

– Гаразд, перестань, – Василь підхопив торби. – Бо зараз ще плакати почнеш. Ходімо краще шукати твого капелюшка…

В хаті стояла тиша, яку розбавляли цокіт годинника та звуки пострілів з Юркової кімнати.

– Я цього комп’ютера скоро викину. Мало того, що зір собі дитина садить, та ще й по дому нічого не робиться, – забурчала Марія. – Юрко, ти вже свою валізу на море склав?

Постріли стихли й з кімнати почувся синів голос:

– Майже. Я ж на себе все одягну – тож вважайте, що склав.

– От бісова дитина! Вимикай свої іграшки та йди збирайся – через дві години таксі приїде. Чув?

– Чув, чув – почулося з кімнати.

– А он де й твій капелюшок, – Василь вказав на шафу. – Сама ж торік туди поклала. Чи вже забула?

– З вами тут не тільки це забудеш. Де я вже поділа свого купальника?

– Так ось же він – позад тебе. До речі, грошей, маю надію, вам вистачить? Бо собі я залишив лише на проїзд і на хліб. Тож дивіться, щоб не вийшло, як того літа, коли вам довелося у незнайомих людей позичати. Добре, що вони тоді поверталися з вами в одному вагоні, та й при мені гроші були, щоб відразу віддати. Інакше, що б люди про тебе подумали?

– А чому це відразу про мене? Може якраз про тебе – що це за чоловік такий, що не здатен забезпечити достойний відпочинок для коханої дружини?

– Ах, он воно як! Гарую, як той віслюк, додому все тягну, у рваних штанях по городу пораюся, всі гроші віддав, щоб вони відпочили, а їй все не так?.

– Про штани розмова у нас була – ти сам сказав, щоб я їх не чіпала, бо вони ще тримаються на поясі й матня у них ціла. От я й не чіпаю. Щодо грошей – ти нам ще трішки не додаси? Вибач, але я про твою схованку за книжками знаю. Думаєш, як жінка рідко читає, то схованка надійна?

– От, зараза! Знайшла все-таки. То ж на чорний день. Я ж їх пропивати не збираюся.

– Я знаю, що не проп’єш. А на чорний день зберігати не треба – бо так його сам і накличеш. Та й не чіпала я їх – лише подивилася. То як, даси? Мур! – Марія спробувала поцілувати чоловіка.

– Не підлизуйся, – Василь відсахнувся. – Вийди-но краще з кімнати – я дістану гроші.

Дружина, усміхаючись, вийшла на кухню. Василь підійшов до шафи, дістав з-поза книжок цупкого конверта, витягнув з нього декілька купюр, поклав на стіл. Залишок вже намірився сховати назад, та потім дістав ще одного папірця й залишив його біля книжок. А конверта закинув на шафу…

Зайшовши до кухні, простягнув Марії гроші:

– Ось. Майже всі віддаю.

Дружина спробувала поцілувати Василя, та той знов шарпнувся вбік:

– Тільки не треба підлещуватися, бо ще подумаю, що ти мене за гроші любиш.

– От дурень! Я ж подякувати хотіла. Не хочеш, то й ходи нецілований, – Марія швиденько сховала гроші за пазуху. – Йди вже, підганяй сина, а я поїсти в дорогу зберу.

– Знаєш, я тут подумав, – Василь почухав лоба. – Щоб Юрко не розслаблявся на морі, я дам йому книжку “Маленька Баба-яга” називається – коли дощ, або що там, – нехай читає. Воно зайвим не буде.

– Якщо не товста, то давай, бо валіза вже й так заважка…

Таксі, що прийшло за викликом, чекало майже півгодини, поки сімейка нарешті зібралася їхати. Спочатку Марії раптом надумалося спекти свіжих пиріжків – і собі в дорогу, і чоловікові на роботу. Потім Юрко не міг знайти свої кеди, хоча говорив, що “вранці їх отут бачив, чесне слово!” А насамкінець у Василя закрутило в животі й довелося йому посидіти на унітазі. Добре, що він вже був навчений і машину замовив на годину раніше, хоча їхати було максимум хвилин п’ятнадцять…
Коли Василь з сімейством нарешті дісталися вокзалу, їхній поїзд вже стояв біля перону.

– Отже, мої рідненькі – щоб і за мене там теж відпочили, гаразд? А ти, Юрку, книжку читай, чуєш? – Василь скуйовдив синового чуба.

– Чую, чую.

– Маріє, проконтролюй, щоб син обов’язково читав, зрозуміла?

– Авжеж проконтролюю – чого ти так переймаєшся? Не сумуй тут без нас,- дружина поцілувала Василя. – Все, біжи…

 

Через два тижні Марія з Юрком вийшли з вагона засмаглі й задоволені.

– Ви наче з Африки приїхали, – Василь поцілував жінку, спробував підняти сина, та удав, що важко, тому лише погладив його по голові. – Якби не твій, Маріє, капелюшок, то подумав би, що це якісь негри чи араби махають мені з вікна. То як, сподобалося на морі?

– Тату, а ми дельфінів бачили, – відразу похвастався Юрко. – І в печерах були, і до фортеці ходили.

– Молодці! А грошей вистачило? – спитав у дружини Василь.

– Не хвилюйся, у незнайомих не позичали. Але все одно в останній день я весь дріб’язок у Юрка вигребла, щоб морозива нам обом купити.

– Бачите, вписалися в бюджет і нічого вам не сталося. А книжку Юрко читав?

– Звичайно читав. Правда ж, синку?

– Так, читав, – прозвучала невпевнена відповідь Юрка.

– І про що ця книжка? – запитав його Василь.

– Про цю, як її, маленьку Бабу-Ягу.

– І що ж вона робила?

– Вона? – син задумався. – Літала на мітлі.

– Чого ти до дитини причепився? – втрутилася в розмову дружина. – Він мені казав, що читав.

– Я ж не проти – я радий. А де вона, до речі?

– Хто?

– Книжка. Я хочу перевірити, чи дійсно Юрко брав її до рук.

– Що, отут – в цій тисняві? – здивувалася Марія. – Вже дома й перевіриш.

– А мені зараз кортить. Де вона?

– От впертий! Шукай десь там, на дні.

Василь не полінувався залізти до валізи, пальцями намацав і витяг назовні тоненьку книжку, яку власноруч клав сюди раніше.

– То що, Юрко! Кажеш, читав? – Василь взяв книжку за палітурку, перевернув її та потрусив. Звідти вилетіла й потихеньку, неначе зірваний з дерева лист, опустилась на перон новісінька купюра.

Якусь мить Василь милувався розгубленим виглядом дружини та сина, які дивилися на гроші, наче на якийсь фокус. Потім Марія оговталася і зі словами: “Я ж говорила – читай книжку! “- заліпила синові смачного запотиличника.

Поки Юрко чухав голову, вона продовжила:

– Якби слухав маму, то не довелося б вивертати кишені та рахувати дріб’язок. Вистачило б на декілька днів тобі на морозиво й мені на шашлик з кока-колою…

Перон був забитий відпочивальниками й тими, хто їх зустрічав. Гамір, шум стояв навкруг. Та нікому не було діла до сімейки, де чоловік задоволено-загадково усміхався, хлопчик мало не плакав, а жінка винувато позирала то на одного, то на другого.

Якщо Ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту, натисніть Ctrl+Enter і запропонуйте свій варіант.

Інші статті за темою

Дарія Кононенко “Дві дороги”... Про авторку Знайомтесь: Дарія Кононенко, за фахом – перекладачка з англійської мови, спеціалізується на технічних та медичних статтях. Років з десять...
Оксана Максимишин-Корабель “Останній дарR... Про авторку Знайомтесь: Оксана Максимишин-Корабель. Народилася в містечку Яворові на Львівщині. Вивчилася на журналістку, спершу працювала в районних...
Наталія Хаммоуда “Живий живе гадає…... Про авторку Народилася на Тернопільщині. Писати почала ще в школі: твори для шкільних вечорів, пісеньки, сценки, сценарії. Професію обрала далеку від...
Нова рубрика: Читальня Шановні читачі «Живи українською»! Нам дуже приємно, що наша праця не проходить даремно, Ви читаєте наші статті, слухаєте аудіокниги, вподобуєте, коме...
Волод Йович “Бограч” Про автора Знайомтесь: Волод Йович — українець, інженер, мандрівник, трошки перекладач і автор екофантастики. І ось як він пояснює увесь цей сюр: ...

Відповідь “Олександр Шепітко “Книга – не тільки джерело знань””

  1. Вiктор сказав:

    Цiкаво ! Чека(э)мо ще .

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *