Олександр Шепітко “Вичавки. Частина 2 – Паштет”

(оповідання із циклу “Василіада”)

*****

(Продовження. Частина 1 тут: “Компот”.)

Смажений карась зі своєї тарелі розгублено спостерігав мерехтіння різнокольорових вогників, що ритмічно бігали по стелі. В застиглих риб’ячих очах читалося бажання негайно закопатися по самісінькі хвостові плавники куди-небудь в намул посеред очерету. Але помітно було, що сил на це у карася бракуватиме, тому що навіть у сметану, якою був щедро политий, він спромігся заховатися лише по рівень свого пупка. До того ж, Василь, який перед цим декілька хвилин поспіль дивився на таріль та подумки фантазував на тему розумових здібностей смаженої риби, вже намірився встромити в нього свою виделку.

Втім, карасеві пощастило, бо розпашілий тамада оголосив новий танець-конкурс, під час якого дозволялося відкинути всі внутрішні заборони й табу, та показати себе справжнім дикуном. І що дивно – охочих згадати своє первісне “Я” було напрочуд багато. Сусідка Люба, в рожевому пеньюарі, спробувала витягти Василя до центру зали, але він удав, що йому зле й залишився на своєму місці.

Під час споглядання тубільського танцю промайнула думка, що бажання “трусити бліх” разом з усіма присутнє – не вистачає лише сміливості зважитися на таке. Тож Василь вирішив хильнути для хоробрості, а там вже куди поведе – або в коло, або під стіл.

І коли чарчина з вогняною водою майже дісталася рота, погляд його мимохідь піймав зелене світло незнайомих жіночих очей.

І рука з оковитою раптом затремтіла. І ноги стали, як ватяні. Зникли всі звуки, згасло надокучливе мерехтіння вогників. А в голові різні думки, що несподівано повилазили зі всіх шпарин, затіяли гармидер, сперечаючись, яка з них головніша.

…Василь вважав себе доволі стійкою людиною, проте й він мав декілька слабин. Це були компот, зелені жіночі очі та свіжі груші. Перед будь-чим із цього списку він встояти був не в змозі, навіть коли лежав – ситий і всім задоволений. Свою дружину теж вподобав, тому що вона була зеленоока, вміла готувати узвар і спокійно сприймала аромат бери чи лісової красуні. Втім, для оточення існувала інша версія, згідно з якою Василь покохав Марію за її добре серце та теплу усмішку…

І ось зараз чужі зелені очі дивилися на нього й наче гіпнотизували, кликали до себе…

Василь потихеньку, щоб не розплескати цілющу вологу (бо здоровий глузд ще не зовсім покинув його макітру!), опустив чарчину на стола. Про всяк випадок озирнувся – може візуальне послання призначалося не йому? – але його оточувала суцільна темрява, в якій нікого не було видно. Тож він ковтнув слину і, для чогось поправивши краватку, вийшов із-за столу.

“Зеленойомка” – так прозвали смарагдооку незнайомку Василеві таргани, – сиділа майже в кутку, поруч із китайською трояндою, під єдиною в цій залі плямою світла. Пальцями лівої руки вона теребила намисто, якому пощастило вмоститися поміж її пишних грудей. Василь не знав, чому його так тягло до того кутка, але був абсолютно впевнений, що причина ховалася не в чаклунських маніпуляціях з намистом – у дружини з бюстом теж було все нормально, тому він майже ніколи не задивлявся на чужі. Зате очі – відьомські, болотні, – завжди позбавляли його залишків сили та розуму.

Наче кріль, що проти своєї волі йде до пащі удава, наближався Василь до китайської троянди. У нього відібрало мову, тому він не кричав, як в таких випадках роблять довговухі: мовчки підійшов, мовчки присів біля жінки, продовжуючи зазирати в глибини її покритих ряскою очей; і мовчки став чекати дива.

Незнайомка легенько торкнулася пальцем Василевого вуха. Потім нахилилася і тихенько сказала: “Няв!”

Це прозвучало так ніжно, так заворожливо, що Василь аж стулив повіки від насолоди й дитяча усмішка розплилася його обличчям.

І знов його вухо прийняло ледь відчутний дотик пухкенького пальця. І знову “зеленойомка” повторила своє: “Няв!”

“Я так довго не витримаю!” – промайнуло у Василевій голові. Він майже був готовий замуркотіти сам, але раптовий удар у спину змусив його стулити роззявленого рота й широко розплющити очі.

– Ти що, не чуєш? – пролунав поряд невдоволений голос дружини. – Піди, випусти її на вулицю!

Перше, що побачив у напівтемряві Василь, була діжка з китайською трояндою. Але стояла вона не в залі, де щойно були танці, а у спальній кімнаті Василевого будинку. І “зеленойомка”, що нявчала, виявилася його кішкою, Аською, яка в такий спосіб просилася на вулицю. Бо гидити цій скотині хотілося саме на природі – посеред городу, – а не в лоток біля унітаза.

– Могла б сама випустити – все одно не спиш, – спросоння огризнувся Василь.

– Я тільки півгодини, як вляглася, – відповіла дружина, – пиріжки вам готувала. Вони на кухні, під рушником. А тобі все одно вже на роботу збиратися пора. Тож, давай, піднімайся.

І стягла з Василя ковдру.

Іншого разу ковдра швиденько повернулася б назад, але зараз Василь пожалів жінку: потихеньку намацав ногами капці, підхопив кицьку й поніс її до вікна у передпокої. Однією рукою притримав кватирку, а іншою виштовхнув Аську на вулицю.

– Йди вже, нявчало! Такий сон перебила! І де ти взялася зі своєю нетерплячкою?Олександр Шепітко - Паштет. Зеленойомка.

Василь зачинив кватирку, глянув на годинника – якби не кішка, міг би ще трохи поспати. Зітхнувши, почухав лоба, потім солодко позіхнув і… повернувся до ліжка. Дружина ніяк не відреагувала, коли чоловік стягав з неї половину ковдри.

Звичайно, що колишній сон вже не повернувся, хоч як Василь не звав його. Натомість снилася картопля та Аська, яка греблася в ній. Кицька порпалася поміж кущів і нявчала, наче хтось притиснув дверима її “дзвіночки”. Василеві ще подумалося: “Звідки в Аськи взялися причандали кота?” Він вже намірився роздивитися у кішки під хвостом, але жінчин лікоть не дав цього зробити.

– Я ж просила випустити кицьку! Хіба так важко було піднятися?

– Слухай, Маріє! – Василь намагався стримати свій гнів. – Якщо знову спробуєш поцілити ліктем в мої нирки, то підеш слідом за нею. Я заради цього навіть кватирку зроблю ширшою – щоб ти пролізла. Зрозуміла? А заразу-Аську я випустив ще тоді. Вже нагулялася, кицька їй матір. І чого вона так репетує?

– Їсти хоче, мабуть. Насип їй корму – він там, на полиці. І двері причини – я спати хочу.

Марія відвернулася до стіни й через мить знов засопіла.

– Спати вона хоче, – пробурмотів собі під носа Василь. – Я б теж не проти хвилин надцять ще покуняти, та хіба з цими жінками поспиш?

Він підійшов до вікна, впустив кішку. Та спробувала нявчати, але Василь показав їй кулака, дав легенького підсрачника в напрямку дверей кухні та, почісуючи сідницю, пішов слідом.

– Добре бути кицькою: на прогулянку вигнали, нагодували, тепер піде виспиться, а на ніч знов гуляти завіється. Що дивишся? – звернувся він до Аськи. – Хіба не так? І не кричи вже – зараз нагодую.

Він поліз на полицю, знайшов пакета з котячим кормом, для впевненості потрусив ним – всередині щось тихенько калатало. Та коли висипав те “щось” на тарілочку, то побачив усього три невеличких фігурних вироби. Поки Василь нахилявся, щоб роздивитися їх ближче, Аська швиденько змела корм своїм язиком і вже винюхувала навкруг – може десь не побачила, пропустила? Нічого не знайшовши, вона знову занявчала.

– Замовч, ненажеро. – Василь поглянув на стола. – Тісто будеш?

Він дістав з-під рушника пиріжок, розломив навпіл. Одну частину кинув кішці, другу, понюхавши – смакота яка! – відправив до рота.

Аська лише понюхала те, що їй кинули, підняла голову й знов завела свою пісню.

– Знаєш що! – Василь підняв випічку, витер долонею й надкусив. – Нехай капусту ти не їси, але тісто вже якось могла б і погризти.

Бо чекати тобі до вечора, поки прийду з кормом.

…Інший вже давно вигнав би таку вереду надвір – мишей ловити. Але Василь любив оце чотирилапе створіння, мало того – саме він приніс його додому.

Марія тоді поїхала на два тижні до мами, тож Василь по-своєму холостякував – дім-робота-сад-город. І так по колу. А тут раптом йому зателефонувала знайома, Оксана, що жила у багатоповерхівці на мікрорайоні, й попросила зайти ввечері до неї.

Василь знав, що нічого такого не буде, та про всяк випадок накремив черевики й почистив зуби. Він би й поголився, але на роботі бритву не тримав, а просити у напарника вважав негігієнічним – це ж не якась там зубна паста, чи вакса для взуття!

О шостій вже підходив до будинку знайомої, перед тим зателефонувавши їй.

Жінка, в халаті та кімнатних капцях, чомусь вже стояла біля під’їзду. Ще здалеку було видно, що дихає вона якось нерівно. І халат в районі грудей аж надто випирає. У Василя з його фантазією після такої картини навіть стався збій у дихальному процесі й він ледь не перечепився через корінь, що стирчав поперек стежини.

– У мене для тебе сюрпри-из! – ще здалеку, замість привітання, почала Оксана.

“Ого! – Василь отетерів. – Треба було все-таки поголитися.”

– Ось, дивися, – усміхаючись, продовжувала жінка. При цьому почала потихеньку відвертати халата.

“Ой-ой-ой!” – запанікували Василеві таргани. Невідомо, як їх, а Василя навіть пробрав піт – чи то від очікування чогось надзвичайного, чи від того, що поряд ходили люди, а тут таке твориться.

Тим часом з-під халата вилізла маленька котяча мордочка і тоненьким писклявим голосом нявкнула: “Ня-у!”

– Скажи, гарнюня! Правда ж? – Оксана притримувала кошеня, щоб не вискочило.

– Еге ж! – У Василя натомість все упало. – А хто це?

– Кішечка. Я вранці виносила сміття, – продовжувала жінка, – а вона бігала по асфальту й репетувала на весь двір: “Агов! Хто-небудь! Ви що, не бачите, яка я голодна? Де моя мама? Негайно нагодуйте мене, я ж мала – мені рости треба! Люди! Ви де?”

– Що, так і кричала? – Василь дивився на кошеня, а бачив тільки вершки жіночих грудей. Точніше, не вершки – в розумінні “кінчики”, – а їхнє північне підніжжя.

“Якби дружина була вдома, то шанс бачити тваринку був би набагато більший”, – подумалося Василеві. Втім, причиною цього оптичного феномену також могла бути перевтома: на роботі працювати – це ж не в саду…

– Звичайно, що ні, – не здогадуючись про Василеві думки, відповіла Оксана. – Кошенята ж не вміють розмовляти. То я собі так нафантазувала. Уяви! – жінка простягла йому кошеня. – Порожній двір. Тиша. І вона – йде та кричить. Та не просто кричить, а вимагає. Мені так шкода стало малу. Взяла її на руки, погладила. І тут згадала, що у вас хата, свій двір, сад. Природа! І що кота у вас немає…

– Але ж це кішка! Буде потім по два-три рази на рік приводити кошенят. І що з ними робити? Я топити їх не збираюся. От якби кіт…

– Стерилізуйте й нічого не буде. Зате від кішки не вонятиме, як від гулящого кота.

– Навіть не знаю. А що я вдома скажу? Жінці не сподобається, що приніс кицьку, не порадившись з нею.

– Ти ж розумний. І добрий. Щось придумаєш! Поглянь, як вона до тебе горнеться!

– Ага, – Василь усміхнувся, бо кошеня вже залізло йому під сорочку і, наче миша, шурхотіло там. – Цицьку шукає.

– От і домовилися! Ну все, я пішла…

– Ой-йо! Оце сюрприз, – тільки й спромігся сказати Василь після того, як знайома зникла за дверима під’їзду.

Зітхнувши, він почухав щетину на бороді, засунув малу далі за пазуху й пішов потихеньку додому…

Діти повернулися після занять пізно. Звичайно запитали, звідки кошеня і як його звати. Василь сказав, що прибилося – так жалісно плакало, що йому стало шкода крихітку. Тож нагодував її, а потім вирішив залишити. Щодо імені, то його поки що немає, тому приймаються будь-які пропозиції. Діти навипередки пропонували назвати кішку Муркою, чи Анфісою, Королевою, або Красунею. Був навіть варіант Білявки, хоча з білого кошеня мало лише невеличку пляму на шиї. Загалом, всі назви відміталися Василем, як банальні.

А він тоді якраз опановував комп’ютерну грамоту, тому теж запропонував перше, що спало на думку – Аська, Ася. На це пристали всі, навіть Жук, який, почувши гармидер в хаті, тихо сів на порозі й гавкнув лише тоді, коли назвали нове прізвисько кицюні. Собаці навіть дозволили познайомитися з нею. Аська при вигляді волохатого чудовиська раптом стала схожою на кухонного йоржика, засичала й поставила своїми тоненькими, але гострими, кігтиками мітку на собачому носі.

Це вже потім Жук та Ася стали друзями, а тоді поводилися, як справжні кішка та собака.

Отже, Аська знайшла собі дім, Жук – подружку, а Василь безкоштовний позачерговий будильник. І хоч він завжди бурчав, наче старий дід, коли кішка будила його, але все одно не міг образити ту, котру сам привів до хати…

– Що ж тобі дати? Це ти не їси, те також. Охо-хо!

І тут Василь згадав, що в морозильнику лежить печінковий паштет, який залишився після візиту його кращого друга, Олексія.

З останнім він познайомився ще до того, як зустрів свою Марію. Олекса був свідком на їхньому весіллі, а коли хрестили первістка, зізнався, що теж не хрещений. Василь зголосився повести його до церкви, хоча сам був молодший за майбутнього похресника майже на три роки. З тієї пори Олекса називав Василевого сина братиком, Марію – мамкою, а самого Василя – татком. І жодного разу в гості не приходив без подарунків. Жінці з порога вручав букет із ковбас і натюрморт – з теплої ще копченої курки, палиці плавленого, та півкружала твердого, сиру. Окрім вищеназваного, з торбини діставалися банка кави чи чаю, зо три літри домашнього молока, літрова банка сметани й декілька ще теплих, наче щойно з печі, хлібин.

“Квіти, – говорив Олекса, – у вас під хатою й так ростуть, а от ковбасу домашню я на грядках не зустрічав.”

На слова хазяїв, що у них є чим годувати гостя, Олекса затикав їм рота своїм: “Ша! Я і так довго не з’являвся. Тож вважайте це даниною за минулий період.”

І йшов перевдягатися, щоб, поки Марія готує на стіл, допомогти чимось Василеві по двору, або просто побазікати з ним про щось аномальне. Бо улюбленою темою Олекси були езотерика та позаземці. А говорити він міг про це годинами.

Василь радий був би хильнути з похресником домашньої наливки, чи чогось міцнішого, але той зовсім не вживав алкоголю. І солодощам не було місця в його раціоні – він чай та каву пив без цукру, або зі смоктальною цукеркою, якої вистачало на місяць, чи й більше.

Останнього разу – на різдвяні свята, – Олекса замість курки приніс зо два кілограми печінкового паштету. Бо на базарі, де він зазвичай брав продукти, того разу курей-гриль не було. Василь потім тричі на день мастив паштет собі на хліб, давав потрохи кішці, а той все не закінчувався. Тож довелося все-таки шматок покласти до морозильної камери – на “потім”… Ось, мабуть, це “потім” і настало.

Василь відкрив морозилку, дістав шухляду, в якій лежав пакунок з паштетом.

– Так, і де він тут? Все інеєм покрите – нічого не розбереш. Ага, ось, мабуть, цей делікатес. Зараз, Асько, я тобі відпиляю шматочок. Можу навіть сметанкою помастити – буде, як справжнє морозиво для котів.

Вже коли все лежало на тарілочці, Аська підійшла, понюхала, лизнула сметану, втім, паштет їсти не стала. Всілася поряд і стала мовчки дивитися на Василя.

– Вибач, Асю, але розморожувати його ніколи – на роботу бігти треба. Захочеш – вгризеш, а якщо ні, то чекай, поки розтане.

Василь швиденько поснідав, відчинив кватирку, щоб Аська – якщо закортить на вулицю, – не будила жінку, й побіг на роботу…

Повернувшись з кормом увечері додому, побачив, що до паштету ніхто не торкався.

– Зовсім знахабніла кішка – пробурчав Василь. – Смакота яка – я навіть собі залишок розморозив! – а вона носом крутить. Ну й нехай – Жуку більше дістанеться.

Він виніс блюдце на вулицю, де собака вже вертів хвостом в очікуванні чогось смачного.

– Держи, Жучаро. Це тобі від Аськи подарунок.

І висипав паштет в собачу миску.

Пес одразу почав працювати язиком та через хвилину знову запитально дивився в очі хазяїну.

– Що, смачно? – хотів було вже перепитати Василь, але замовк на півслові – все, окрім сметани, так і залишилося лежати в посудині.

– Не зрозумів? Ви що, змовилися? Чи об’їлися? – Василь нахилився й паличкою поколупався в собачій мисці. – Йокелемене! Я знов переплутав – цього разу паштет з яблучними вичавками. Вибач мені, Жучку. Наступного разу обов’язково підписуватиму пакунки.

А зараз виділю тобі частку з котячого раціону. Тільки Асьці не кажи, гаразд?

Василь виніс із кухні пакет з кормом, насипав жменю собаці. Потім збоку зробив купу для кішки – бо та, коли почула знайомий шурхіт, голосно нявкаючи, швиденько прибігла звідкілясь.

– Ха! Я наче та сорока, – промовив сам до себе Василь. – Цьому дав, цій теж дав… А собі не дав. Вичавки он де, розморозилися – не пропадати ж їм, – піду, хоч компоту зварю. Нап’юся свіжого, потім втоплюся трохи в жінчиних очах і спати ляжу. Може, під ранок знов якийсь смажений карась присниться?..

*****

Інші оповідання Олександра Шепітка на “Живи українською”:

Якщо Ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту, натисніть Ctrl+Enter і запропонуйте свій варіант.

Інші статті за темою

Дарія Кононенко “Дві дороги”... Про авторку Знайомтесь: Дарія Кононенко, за фахом – перекладачка з англійської мови, спеціалізується на технічних та медичних статтях. Років з десять...
Нова рубрика: Читальня Шановні читачі «Живи українською»! Нам дуже приємно, що наша праця не проходить даремно, Ви читаєте наші статті, слухаєте аудіокниги, вподобуєте, коме...
Оксана Максимишин-Корабель “Останній дарR... Про авторку Знайомтесь: Оксана Максимишин-Корабель. Народилася в містечку Яворові на Львівщині. Вивчилася на журналістку, спершу працювала в районних...
Олександр Шепітко “Вичавки. Частина 1 –... (оповідання із циклу “Василіада”) Сонце вже добряче припікало у спину, а Василь і досі колупався в городі. Він піднявся ще до світанку, щоб по холо...
Антон Марков “Їй личила осінь”... Про автора Знайомтесь: Антон Марков. Народився і живе в Миколаєві. За освітою програміст і працює в ІТ-компанії. Пише давно, але все ще не наважуєтьс...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *