Софія Мельник “Свято Першого листочка”

Про авторку

Знайомтесь: Софія Мельник, школярка, має 16 років і навчається в 10-му класі. Народилась і живе в Києві. Почала вигадувати різноманітні історії ще зовсім маленькою, а от записувати їх стала вже в 13 років. Але надамо слово самій авторці:

“Люблю читати, писати, дивитися хороші фільми та спілкуватися з моїми друзями. Улюблені предмети у школі – зарубіжна література, всесвітня історія та географія. Натхнення черпаю звідусіль: із моїх снів, моєї сім’ї та друзів. Маю досвід участі у літературних конкурсах, відвідую підліткові літературні школи від Litosvita.”

А сьогодні ми запропонуємо Вам її казку, за яку вона отримала диплом за найкращу композицію твору на літературному конкурсі ФанФест-2017 у Херсоні. Кличте своїх діточок, онучат, молодших братиків та сестричок і занурюйтесь у неймовірні пригоди дивовижних лісових мешканців.

 

Свято Першого Листочка, або Неймовірні пригоди сестричок-ельфів

Колись дуже давно, у чудовому ірландському лісі жила сім’я ельфів. Була вона, звісно, не одна на весь ліс. У ньому водилося багато ельфів, але розповісти вам хочу саме про цю родину. Їх було четверо: мама, тато та двоє діточок-сестричок. Мама, яку звали Меліса, працювала на ельфійській пасіці з виробництва квіткового меду, де керувала відділом меду з фруктових дерев. Тато, на ім’я Жасмин, працював у Головному Управлінні Дитячими Снами, яке завідувало розсиланням людським дітям солодких снів. Їхні діти – Маргаритка та Фіалка – ходили до першого класу початкової ельфійської школи. Вам може видатися дивним, що у всіх ельфів імена походили від назв квітів, але так було тому, що ельфи обожнювали квіти і завжди висаджували їх на вулицях і у своїх помешканнях.

Ельфи – мирні та симпатичні істоти з крильцями всяких кольорів. Головний серед ельфів називався Королем. На цей час ними правив Деревій Перший Дружній, і він непогано справлявся зі своїми обов’язками. Раз на рік до них приходив Дух Лісу на свято Першого Листочка і забирав із собою двох дітей, що заслужили допомагати йому розносити подарунки для інших ельфів, а коли вони закінчували, той дарував своїм помічникам чарівну арфу, що грала сама собою, як тільки хтось із них робив якесь добре діло. Кожен маленький ельф страшенно хотів бути помічником Духа Лісу, і тому всі дуже старалися весь рік, аби заслужити право бути обраним.

До свята Першого Листочка всі ельфи готувалися дуже старанно, бо воно було найважливішим святом року. Всі ельфи лісу збиралися на головному майдані міста і танцювали, веселилися та спілкувалися. Ближче до вечора на площу приносили гілку з першим листочком, і кожен ельф мав потримати її в руках. Потім з високої сцени Король виголошував промову, після якої мав з’явитися Дух Лісу.

Батьки сестричок теж приготувалися до свята: вони прикрасили квітами свій будиночок. І мама, і тато були впевнені, що саме їхніх доньок обере Дух розносити подарунки. Але дівчатка думали, що серед інших дітей є багато чемніших та старанніших, як вони. Під вечір батьки повели дітей на площу Двох Магнолій, де мала відбутися святкова церемонія. Там вони зустріли своїх знайомих і забалакалися з ними.

Церемонія пройшла, як завжди. Спочатку винесли гілочку з першим листочком, і усі передавали її по колу. Потім Король розпочав свою врочисту промову, а в цей час усі з нетерпінням чекали на появу володаря лісу. В якийсь момент Король ельфів замовк і почав прислухатися, чи не чутно де його кроків, чи не видасть що його ходи. На площі було дуже тихо. Так тихо, що навіть вчувався шурхіт листочків на гілочці з першою зеленню. Аж раптом ельфи на площі здригнулися, бо ліс зашелестів трохи голосніше. Хоча ні, це, напевно, так дзюркотить струмок у лісовій гущавині, а може, це спів пташок у паростях ожини… Зненацька посеред площі виросло гігантське дерево, на зелених гілках якого сиділо з півсотні пташок. Ельфи не здивувалися – Лісовий Дух мав звичку кожного року з’являтися в новій подобі. Наприклад, минулого разу він з’явився здоровенним чудернацьким звіром, а два роки тому – як величезна квітка. От і зараз дерево, що виросло посеред площі, заговорило чистим мелодійним голосом:

– Доброго вечора всім, дорогі мої друзі, я вітаю вас зі святом Першого Листочка! І сьогодні, як завжди, я оберу двох дітей-помічників, які будуть цілу ніч розносити зі мною подарунки.

Серед юрби на площі почувся шепіт, але згадавши, що Дух саме зараз вибере собі помічників, ельфи затихли.

– Отже, – продовжило дерево, – я обираю лише двох дітей, які заслужили допомагати мені цього року. Це можуть бути два хлопчики, або дві дівчинки, або дівчинка і хлопчик. Батьки, не хвилюйтесь за своїх дітей – я всю ніч за ними пильно наглядатиму.

Почувши це, більша частина батьків-ельфів полегшено зітхнула.

– Отже, ці двоє дітей будуть…, – усі затамували подих. – Будуть… Дівчинка Маргаритка та дівчинка Фіалка – дочки мами Меліси та батька Жасмину.

У натовпі всі розчаровано озиралися один на одного. Щасливі батьки обраних дівчаток вивели своїх дочок на сцену і поставили біля дерева.

– Дякуємо вам, любий Лісовий Духу, що обрали саме наших дітей, – почала було мама Меліса, та Дух обірвав її:

– Не дякуйте. Ці діти заслужили бути моїми помічниками. Отже, тепер вони відправляються зі мною в подорож, а вранці, близько сьомої години, я вже вкладу їх у ліжечка.

Батьки поцілували дочок і з легким серцем покинули сцену.

– Можете йти святкувати додому! – промовив Король ельфів. – Лісовий Дух вже вибрав собі двох помічників. Він задоволений ними й переобирати інших не буде!

Юрба потроху почала розходитись по домівках. Король, побажавши дівчаткам удачі, також пішов святкувати.

– Ну що ж, – сказав Дух, – сьогодні нам треба буде з’їздити у мої володіння за лісом, взяти там подарунки, повернутися сюди і встигнути роздати їх до сьомої години ранку. Але ми маємо бути обережними – темні сили зараз стали сильнішими, ніж будь-коли, і вони разом зі своєю повелителькою Марою будуть намагатися нам завадити.

– А що, як Мара нас впіймає? – тремтячим голосом спитала Фіалка. – Що тоді буде?

– Не хвилюйтеся, дівчатка, – заспокоїв їх володар лісу, побачивши, що Маргаритка вже було відкрила рота, щоб теж щось запитати.

– Я здатний на такі чари, що Марі й не снилося, а вся моя сила – у цьому сучку.

І Дух показав на невеличкий сучок біля гілки, на якій сиділа червона пташка.

– Якщо його зрубати, то я втрачу всю свою силу.

І Дух, лагідно подивившись на дівчат, перетворився на напівпрозору зеленувату істоту з великими зеленими очима і довгими тонкими руками. На обличчі, ближче до вуха, у нього було щось дуже схоже на коротеньку гілочку – то був сучок сили.

***

У великій темній печері на високому кріслі за столом із каменю сиділа молочно-біла постать з великими карими очима та довгим волоссям. Це була Мара – вона радилася зі своїми секретарями та іншими, гідними її уваги, істотами. Схилившись над кам’яним столом, володарка темних сил уважно розглядала карту, розкладену перед нею. Це була карта маршруту, за яким мав летіти Дух зі своїми помічниками. Ще годину тому вона послала шпигуна на площу Двох Магнолій дізнатися, хто з дітей буде допомагати Духові. Мара вже давно хотіла вивідати, як убити Духа Лісу, щоб забрати собі його магічну силу та отримати владу над усім лісом. Він буде належати їй…

Одначе шпигун запізнювався, і Мара почала непокоїтись та нервуватися. А якщо на нього напали ті жахливі пташки цього Духа чи ще хтось із ворогів… Аж раптом біля входу в печеру щось голосно ляснуло, й на порозі з’явився шпигун. Від нетерплячки Мара навіть скочила зі свого крісла, а її слуги перезирнулися. Шпигун мав стривожено-радісний вигляд. Він тріумфально подивився на Мару і голосно вигукнув:

– Я знаю, як вбити Лісового Духа, і знаю, що цього разу з ним полетіли двоє дівчисьок – Маргаритка та Фіалка!

– Фу, які бридкі імена, – здригнувшись від огиди, мовив один із секретарів, та Мара не звернула на це уваги – вона страшенно розхвилювалася.

– Що ти кажеш, Деймоне? – запитала Мара. Її владний, навіть моторошний голос трохи тремтів від хвилювання. – Як його можна вбити?

– Я скажу, царице, але перше пообіцяй мені винагороду за цю інформацію.

– Ах ти ж…, – почала було гніватися Мара, але зупинилася. Їй неодмінно треба було це дізнатися, тому вона зітхнула і сказала:

– Добре, Деймоне, обіцяю, кажи вже швидше!

– Що ж, царице, у нього є такий особливий сучок на тілі. Щоб вбити Лісового Духа, треба відрубати цей сучок. Я сам чув, як він, старий дурень, казав про це дівчиськам.

Мара була щаслива, вона мало не кричала від радості – тепер вона знає, як його вбити… Страшенно задоволена, вона кинула Деймону через стіл мішечок із золотими монетами.

***

Дух тим часом якраз запрягав у свої чудесні сани, зроблені з листя та маленьких квітів, двох білих єдинорогів. Дівчата стояли поряд і з цікавістю розглядали гарних білих істот.

– Пане володарю, а де Ви знайшли цих прекрасних білих єдинорогів? – запитала Маргаритка.

– У лісах Північної Європи – вони там водяться. Коли я їх приручив, вони були ще маленькими, золотавими. Це з часом вони стають сріблясто-білими. Ну, здається, все, можемо вирушати.

Дівчата несміливо залізли в сани, а за ними – й Дух Лісу. Та тільки-но він сів, як раптом голосно зойкнув і схопився за свій сучок біля вуха.

– Що таке? – разом запитали сестри.

– Болить, – коротко сказав володар лісу. – Треба їхати, не можна гаяти ані хвилини.

– Чому? – спитала Фіалка.

– Вона нас хоче знищити, і це серйозно.

– Хто, Мара? – спитала з жахом у голосі Маргаритка. – Тікаймо, вона нас не наздожене!

– Люба дитино-ельф, – сумно відповів Дух, поправляючи упряж єдинорогів. – Від неї врятує хіба що магія, а ви її ще не знаєте.

– Але ж Ви казали, що вмієте більше, ніж вона, і обіцяли нашим батькам, що з нами нічого лихого не трапиться!

– Так, це правда, але я маю передчуття, що вона буде діяти обережніше, ніж торік.

– А вона й минулого року намагалася заподіяти вам шкоду? – спитала Фіалка, але Дух зупинив її помахом руки.

– Нам треба їхати, – сказав він, обертаючись у бік єдинорогів. – Поїхали, дорогенькі!

І сани злетіли в небо та помчали їх над лісами, виблискуючи у світлі місяця срібним сяйвом. На землю опустилася ніч.

***

Мара тим часом крокувала взад і вперед у своїй печерній кімнаті, розмірковуючи над планом убивства. Вона ще раз послала Деймона слідкувати за Духом Лісу та дівчатами і наказала повідомити, коли вони злетять.

– Царице Ночі, вони вже рушили! Це щойно шифром передав Деймон! – у кімнату ввірвався другий помічник, який приймав шифровані повідомлення і послання – дядько Морок.

– Чудово, Мороку, – відповіла Мара. – Чудово, іди на свою вежу і слідкуй далі за їхнім маршрутом.

І раптом у неї виник грандіозний план захоплення Духа і його помічників-дівчисьок.

***

Чудові білі єдинороги летіли по небу, а дівчатка весь час озиралися на всі боки, намагаючись запам’ятати кожну деталь.

– Пане володарю, – несміливо спитала Фіалка. – А чому у вас заболів той сучок?

– І справді, чому? – приєдналася до сестри Маргаритка.

– Це означає, дівчатка, – задумливо відповів Дух, – що Мара буде намагатися нам завадити.

– Буде нам робити якусь шкоду? – спитала Маргаритка.

– Не те слово, дитино. Шкоду – це м’яко сказано. Скоріше за все, вона буде намагатися вбити мене. Дівчата із жахом прикрили свої роти руками.

– Ні, ні, вас вона вбивати не буде, – спробував заспокоїти дівчат Лісовий Дух. – Їй потрібен я.

– Ви? – здивовано запитала Фіалка. – Навіщо?

– Бо вона хоче мати владу над усім лісом, – відповів Дух. – І, боюся, знає про сучок моєї сили. Але не питайте мене про це більше, летіть мовчки, бо нам потрібні сили, щоб долетіти до моєї резиденції, взяти подарунки і повернутися назад до вашого міста.

– А чому Ви не могли одразу з’явитися на площі з подарунками? – спитала Маргаритка.

– Бо така традиція, – відповів Дух. – Треба з двома помічниками перелетіти ліс, щоб перевірити їхню сміливість. А ось і він!

Дівчата подивилися вниз і здригнулися. І справді, ліс міг нажахати будь-кого. Він був чорний-чорнісінький, шурхотіли гілки, хтось ревів, наче ведмідь, чулося шипіння якихось невідомих істот…

– Видно, що саме тут – володіння Мари, – сказав Дух.

– А вона на нас не нападе зараз? – Фіалка роззиралася навкруги, шукаючи злу Мару.

– Ні, я думаю, що вона спробує напасти на нас, коли ми вже будемо повертатися назад, – відповів Дух. – Але все одно, треба поводитись обережно і тихо.

***

– Царице, царице, вони пролітають над нами! – загукав дядько Морок, вбігаючи в кімнату. – Чому ж ми не нападаємо?

– Дурню, ми нападемо на них, коли вони будуть повертатися назад!

– Але ж вони можуть повертатися іншою дорогою!

– Іди і вивчи карту, перш ніж щось казати, телепню! – закричала на нього Мара. – Крім того, у них, ельфів, є традиція летіти саме над цим лісом!

– А-а-а-а-а-а, – розчаровано промовив дядько Морок. – Зрозуміло.

– А тепер потрібно готуватись до нападу! – крикнула на нього усе ще розгнівана Мара.

***

– Ось і моя резиденція! – сказав Дух, показуючи пальцем кудись униз. Дівчатка, як по команді, спрямували туди погляд, і ахнули від захоплення. Була вже ніч, але над цією частиною лісу сяяло сонце. Унизу, в оточенні зелених дерев з яскравими блискучими червоними плодами, стояв будиночок, обплетений плющем і чудовими квітами. Було чути спів сотень пташок. У саду зі старезними дубами, березами, кленами, а також із яблунями, грушами, черешнями та сливами виднілося величезне каміння, вкрите мохом. Між деревами паслися дикі коні, олені, стрибали зайці та бігали маленькі лісові звірі. Біля будинку трава трохи прим’ялася – вочевидь, то була стоянка для саней, бо там виднілася колія, схожа на дві тоненькі стежинки. Дух крикнув єдинорогам: «Униз, мої красені», – і через якусь мить вони обережно приземлилися на траву. За ними, якраз туди, де було знати колію, м’яко спустились і сани.

– Виходьте, – сказав Дух, відкриваючи дверцята саней. – Вітаю в моєму будинку!

Дівчатка вийшли з саней і попрямували за Духом до будинку. Там було лише дві маленькі кімнати: спальня та вітальня. У вітальні на дивані, обвитому кущем жасмину, стояла ціла гора подарунків. Дівчаткам дуже хотілося розгорнути їх і дізнатися, що всередині, та вони згадали про золоту арфу і вже не дивилися в той бік. Дух саме заварював чай в маленькій кухні, схожій на лісову сонячну галявину, а дівчата вже перейшли до спальні з величезною березою, що розрослася на всю кімнату. Поки вони там все роздивлялися, у вітальню зайшов володар лісу з тацею в руках.

– Ходіть пити м’ятний чай! – гукнув він. – А ще я маю медове печиво. Пригощайтесь!

Дівчата сіли за стіл і взяли в руки чай та печиво.

– Я, здається, минулого року подарував вам чобітки і насіння півоній? – запитав у дівчат Дух.

– Так, – відповіла Фіалка. – Чобітки просто чудові, не рвуться, і ми з Маргариткою ніколи з них не виростаємо, еге ж, сестричко?

– Так, справді, – відповіла дівчинка. – А півонії ростуть у нас в садку на видному місці.

– Я дуже радий, що вони вам сподобались. А що ви отримали два роки тому?

– А … Ми два року тому були ще дуже маленькі, адже нам з Фіалкою всього три роки. У нас, ельфів, до школи йдуть у віці трьох років.

– Ох, а я й забув про це!

Вони допили чай і доїли печиво.

– Час летіти назад, – сказав Дух і чарами відправив тацю на кухню, де всі чашки самі собою помилися і порозкладалися по місцях.

Дівчата встали з-за столу і вийшли на вулицю. Володар лісу вийшов слідом за ними і знову таємничими рухами рук переправив подарунки з дивану до саней, де вони самі собою склалися рівними рядочками. Тоді дівчатка разом з Духом сіли до саней і єдинороги підняли їх високо в небо…

***

Мара обернулася на маленьку, але яскраву пташечку і теж знялася в повітря, на прощання крикнувши своїм посіпакам:

– Чекайте у засідці, а коли подам сигнал, стріляйте в Духа з арбалетів!

– Слухаємося! – відповіли їй слуги, низько схиляючись перед маленькою пташкою.

– Я вже бачу їхні сани, – вдоволено сказала Мара. – Приготуйтеся!

І вона злетіла високо в небо та, наблизившись до єдинорогів, що летіли по небу, сіла на спинку саней. Ніхто її не помітив. Але у Фіалки заплуталося довге волосся і вона обернулася, щоб його поправити. Позаду вона побачила чудову пташечку, яка дивилася на неї великими карими очима.

– Яка гарна! – вигукнула Фіалка, простягнувши до неї свої долоні. – Іди до мене на руки!

– Не чіпай!!! – крикнув Дух, але вже було пізно.

Пташка, опинившись у санях, перетворилася на молочно-білу істоту з моторошними карими очима і глумливо зареготала. Дух промовив якесь заклинання, і зелений струмінь світла полетів на Мару, але вона теж щось сказала, і з її руки вирвалося яскраве червоне світло. Два струмені зіштовхнулися й оглушливо бахнули, розсипавшись снопом жовтих іскор. Ці іскри зачепили Маргаритку, обпікши шкіру на її руці.

– Ой! – вигукнула дівчинка, відсмикнувши руку, проте Дух і Мара так затято билися вже в повітрі над санями, що не звернули на це уваги.

– Я знаю, як тебе вбити, Лісовий Духу!– вигукнула Мара, і з її долоні посипалися яскраві, жовтогарячі іскри. – Я не така дурна, як ти думаєш!

– Я ніколи не недооцінював тебе, Маро, але зрозумій, я не боюся смерті!

– Ой, та невже? – глузливо вишкірилася Мара. – Ти завжди хотів мати владу над лісом, а про мене ніколи не думав!

– Помиляєшся, Маро. Ти вважаєш, що найголовніше у світі – це влада, але це не так. Зрозумій нарешті, що є речі, важливіші за владу!

– Невже? Які ж це? – Недовірливо спитала Мара, спрямовуючи на Духа синій промінь.

– Любов, добро і радість. Так, Маро, найголовнішою є радість, а не влада!

– Я не вірю! – верескнула Мара, відбиваючи напад Духа, але навіть якщо це й так, то я все одно тебе вб’ю! Мої воїни! – крикнула вона вниз. – Вогонь!

І одразу в їхній бік полетіли стріли. Їх було так багато, що здавалося, вони вкрили все небо. Деякі з них потрапили у сани – сестри закричали і лягли на дно, захищаючи голови руками. Одна зі стріл влучила в Духа, але він витягнув її зі свого тіла і навіть усміхнувся дівчатам, хоча з його рани вже текла кров.

– Ага! – закричала Мара. – Ось тобі!

І вона жбурнула закляття, яке влучило в сучок сили Духа. Сучок відламався, і сани полетіли донизу. Ще падаючи, сестри почули глузливий регіт Мари. Та недарма ж дівчатка були ельфами. Вони вилетіли з саней, затріпотівши своїми крильцями, підхопили Духа і м’яко приземлилися на землю. Сани впали і завалилися набік. Дівчата обережно поклали володаря лісу на спину. Той тихенько постогнував, його рана кровоточила. Сестрички перезирнулися, обірвали поли своїх суконь, зв’язали їх докупи, а потім цією довгою стрічкою перев’язали Духові рану.

– Що нам робити? – спитала Маргаритка. – Йому так погано, він не може встати.

– Дивно, він же нам казав, що коли сучок відламається, він помре – але він живий, тільки знепритомнів.

– Справді дивно, але нам треба звідси вибиратися. На моєму годиннику вже друга ночі.

Раптом вони почули в себе над головою голос Мари:

– Шукайте, шукайте, вони мають бути десь тут!

Дівчата тихо, дуже тихо посунули Духа ближче до куща калини, що ріс неподалік, і сховалися під ним. Дух раптом заворушився й тихо простогнав:

– Костур…Треба взяти костур.

– Який костур? – здивовано спитала Фіалка у Маргаритки. – Я його не бачила у Духа.

– Сани! Я бачила його в санях! – тихо зашепотіла Маргаритка. – Але як до них дістатися, щоб Мара нас не помітила?

– Треба тихенько до них доповзти, це зовсім недалеко, – тихо відповіла Фіалка. – Це зроблю я.

– Ні, сестричко, – не погодилася Маргаритка. – Краще я, а ти дивися за Духом Лісу.

І Маргаритка, не дочекавшись відповіді сестри, поповзла до саней. Вона непомітно вийняла звідти довгу палицю, оглянула її і зрозуміла, що це і є костур. Потім дівчинка тим же шляхом повернулась до сестри.

– Ось він. Але що робити з ним далі?

Фіалка не встигла розкрити рота, як Мара, що чатувала над ними, гукнула:

– Повертайтесь додому, я сама їх знайду, ледарі ви такі!

І Мара полетіла кудись далі до лісу. Тільки-но вона зникла з очей, як Дух тихо простогнав:

– Закляття… У Мару… Древнє закляття…

– Яке закляття? – задумалася Фіалка. – Колись, десь рік тому, мама нам щось розповідала про закляття, яке перетворює усі темні сили на світлі. Пам’ятаєш, Маргаритко?

– Так, вона ще тоді казала, що для того, щоб воно подіяло, треба вірити в перемогу світлих сил і сильно цього бажати! – вигукнула Маргаритка. – Але чарівні слова… Я пам’ятаю, там щось було з двох слів, і перше починалося на літеру «К».

– А друге чи то на «А», чи то на «О».

І дівчата почали згадувати закляття, слова яких починалися з цих літер.

– Здається, перше слово було схоже на слово «космос», – сказала Маргаритка через кілька хвилин.

– А друге схоже на слово «електрика», – додала Фіалка. Вони стали бурмотіти, підбираючи різні варіанти цих слів.

– Слухай, здається, Мара повертається.

І справді, вони раптом почули голос Мари, що пролунав зовсім поруч:

– Я чую їхні голоси! Вони тут, у кущах калини!

Тонкі білі руки розсунули гілля, і над ними в повітрі зависла Мара.

– Ага! – тріумфально закричала вона. – Вони думали, що від мене можна сховатися? Тепер я вас точно знищу.

Мара підняла руку, і Фіалка закричала, направивши костур Марі в обличчя:

– Каміссіум Олектріс!

Нічого не сталося. Мара переможно зареготала і ще раз підняла руку, та Маргаритка вигукнула:

– Я згадала, згадала!

І, спрямувавши костур в лице володарки темних сил, голосно прокричала:

– Касміссіум Алектріс!

На якусь мить дівчатам здалося, що в них знову нічого не вийшло. Та вираз обличчя Мари змінився, вона повалилася на землю, проте все одно знайшла сили, щоб ще раз підняти руку і щось прошепотіти. З її руки вирвався клубок білого світла, та майже одразу розтанув у повітрі. Це відібрало у Мари багато сил – вона впала на землю і вже не ворушилася.

І враз дівчата побачили, як чорний ліс почав зеленіти. Чорні дерева обростали зеленим листям, на землі виростала трава і квіти. Дівчата обернулися до саней і побачили, що вони самі собою стали на місце. Також вони побачили єдинорогів, і ті радісно заіржали. Дівчата глянули на Духа. Йому було зовсім погано, він марив, з рани текла кров. Сестри взяли його на руки і перенесли до саней. Вони позбирали і поскладали подарунки, що розсипалися по землі. Потому вони сіли у сани і гукнули єдинорогам:

– Летімо швидше на Площу Магнолій!

І єдинороги, злетівши в небо, понесли їх додому.

Коли вони приземлилися, годинник на міській вежі якраз відбивав четверту годину ранку. Дівчата перезирнулися.

– Духові зовсім погано, йому потрібна допомога, але до кого ми можемо звернутися в таку ранню годину?

– Ну, – сказала Фіалка, – я думаю, що треба будити якогось лікаря. І раптом дівчатка згадали, що в центрі міста, неподалік від площі, де вони приземлилися, живе відоме світило ельфійської медицини – пан Звіробій. Підбігши до його будинку, дівчата почали гукати: «Пане лікарю, прокиньтесь, прокиньтесь, у нас поранений!»

Нарешті на поріг гарного будинку, біля якого ріс білий бузок, вийшов пан Звіробій. Він добре знався на лікувальних травах і міг вилікувати будь-кого.

– Ви мене кликали? – спитав він ще сонно. – Я чув, що у вас є поранений.

– Так, справді! Лісового Духа поранила Мара, а її ми знищили костуром, а ще там були її слуги, і вони стріляли в нас з арбалета…

– Якого арбалета? Що таке костур? – розгублено запитав цілитель. – Поясніть-но мені до ладу, що з вами сталося.

І дівчата, збиваючись і перебиваючи одна одну, розповіли лікарю свою історію.

– Усе зрозуміло, – відповів той. – Ну що ж, заносьте пораненого у будинок, будемо терміново лікувати.

І він, ні про що більше не питаючи, виніс ноші; вони поклали туди Духа і всі разом занесли того в будинок. Там лікар поклав Духа на лікарняний стіл і почав його оглядати.

– Дивно, мені ще ніколи не траплялася така рана. Напевно, вона завдана темними чарами. Якщо так, то я безсилий вам допомогти. Такі рани не можна зцілити зіллям, я можу лише промити її. Йому однаково недовго залишилося жити.

Дівчата від жаху затремтіли.

– Що ж, зроблю, що зможу, – сказав цілитель і заходився промивати рану ліками. Раптом Дух ніби прийшов до пам’яті. Він лагідно подивився на дівчат і промовив хрипким голосом:

– Підійдіть до мене… ближче…

Дівчата підійшли. Дух уже ледве дихав – видно було, що йому дуже погано.

– Я вмираю, – сказав він тихо. – Я це відчуваю. Не плачте, дівчата, смерть – це природнє явище. Ось що я вам скажу: мені треба наступник. Має ж хтось дивитися за лісом, коли мене не стане. От я подумав і вирішив, що моїми наступниками будете ви обидві. Ви – мої друзі. Не дивіться на мене такими здивованими очима. Сьогодні ви показали справжню відвагу та віру в себе. Ви – справжні володарки лісу, і дарма що вам лише по три роки – адже я теж став володарем лісу в трирічному віці. Я передаю вам костур, яким ви знищили Мару і який має магічну силу. Я знаю, що у вас добрі серця, і вірю, що ви зможете наглядати за лісом і його мешканцями та допомагати всім, хто того потребуватиме. Переїздіть разом з батьками до мого будинку і живіть там щасливо. Прощавайте…

Дух сіпонувся й замовк, і потому вже більше не ворушився. У дівчат з очей потекли сльози. Лікар теж заплакав. Дух з зеленкуватого перетворився на прозорого. Дівчата з лікарем винесли тіло на вулицю й поклали його на траві біля будинку. І раптом вони побачили, як на тілі померлого Духа почали проростати квіти. Через якийсь час тіло зрівнялося з землею, і на тому місці виросло невеличке дерево зі срібними гілками.

– Не журіться, дівчата, – мовив пан Звіробій. – Він прожив достойне і довге життя. Дух призначив вас своїми наступницями, тож, я гадаю, вам треба брати своїх батьків і робити так, як він заповідав.

Сестри кивнули і мовчки побрели з лікарем до саней, потім сіли в них і, помахавши лікарю рукою на прощання, здійнялися в повітря. Тепер вони повинні були довести до кінця свою справу – розвезти самостійно подарунки всім дітям-ельфам.

Настала шоста година ранку. Пороздававши всі пакунки, дівчата приземлилися біля свого будинку. Вони майже не розмовляли між собою і, підійшовши до своїх ліжок у спальні, повалилися на них і заснули.

Прокинулися об одинадцятій тридцять. Коли спустилися на кухню, мама готувала сніданок, а тато читав ельфійську газету «Трилисник». Батьки весело привіталися з дівчатами й почали їх розпитувати. Мама поцікавилася:

– А куди ви їздили?

– А де Лісовий Дух? Чого б йому не поснідати з нами? – спитав тато.

Дівчатка з жахом перезирнулися. Вони й забули, що батьки не знають про смерть Лісового Духа. Тоді вони розповіли їм про свої пригоди та про те, що сталося з володарем лісу. Після почутого батьки деякий час помовчали, а потім мама тремтячим голосом спитала в тата:

– Ну що, Жасмине, будемо переїжджати до резиденції Лісового Духа?

Батько зітхнув, а тоді мовив:

– Думаю, що так, люба. Дух помер, побажавши, щоб наші дівчата стали його наступницями. Я вважаю, що це велика честь і не можна нею нехтувати.

…Через день вони переїхали. Дівчата були щасливі, батьки теж. І з того часу, кожного року, на свято Першого Листочка вони розвозили ельфам подарунки.

Може, колись і вам щось дістанеться?

Кінець

Якщо Ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту, натисніть Ctrl+Enter і запропонуйте свій варіант.

Інші статті за темою

Олександр Шепітко “Вичавки. Частина 1 –... (оповідання із циклу “Василіада”) Сонце вже добряче припікало у спину, а Василь і досі колупався в городі. Він піднявся ще до світанку, щоб по холо...
Антон Марков “Їй личила осінь”... Про автора Знайомтесь: Антон Марков. Народився і живе в Миколаєві. За освітою програміст і працює в ІТ-компанії. Пише давно, але все ще не наважуєтьс...
Оксана Максимишин-Корабель “Останній дарR... Про авторку Знайомтесь: Оксана Максимишин-Корабель. Народилася в містечку Яворові на Львівщині. Вивчилася на журналістку, спершу працювала в районних...
Олександр Шепітко “Вичавки. Частина 2 – Пашт... (оповідання із циклу “Василіада”) ***** (Продовження. Частина 1 тут: "Компот".) Смажений карась зі своєї тарелі розгублено спостерігав мерехтіння...
Волод Йович “Бограч” Про автора Знайомтесь: Волод Йович — українець, інженер, мандрівник, трошки перекладач і автор екофантастики. І ось як він пояснює увесь цей сюр: ...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *