Волод Йович “Бограч”

Про автора

Знайомтесь: Волод Йович — українець, інженер, мандрівник, трошки перекладач і автор екофантастики. І ось як він пояснює увесь цей сюр:

«Років з 15 тому, внаслідок життя в неукраїномовному середовищі почало відбирати Мову. Оскільки таке було неприйнятним – то обклався словниками й заходився перекладати найцікавішу літературу – фантастику. Після ~тисячі сторінок – проблему вирішив. Але трохи перебрав міру: паперові книжки почали здаватись неякісними, недоредагованими…, читав їх з олівцем напереваги… Та з часом, на щастя, все минулось. А мо’ й книги стали якіснішими…? Ще б у фільмах перестали називати “частку” – “долею”, то й зовсім добре буде.

Втім, література не лише так лікує. Вона завжди була, мабуть, основною частиною мого життя. Але серед тисяч книг найяскравіше запам’ятались дві: дитяча “Земля Світлячків” Віктора Близнеця і доросла “Держава Страху” Майкла Крайтона. У першій, казковій, надзвичайно майстерно показано (і у прозі, і в малюнках Ігоря Вишинського, Київ “Веселка” 1989), що можна жити краще. Майже як у казці. А друга – переконливо, в т.ч. і з цифрами, пояснює, як же то сталось, що живемо інакше… І не технічна цивілізація тому виною. І, на щастя, все ж не інженери відповідальні за увесь цей безлад.

Втім, інколи важко збагнути – хто ж тоді? Саме щоби відповісти на всі можливі питання й існує фантастика – надбудова літератури, додатковий її вимір, надлітература, що охоплює і збагачує всі жанри й напрямки.»

Інші оповідання автора можна переглянути тут.

 

Бограч

Ця група істот мало чим відрізнялась від інших. У всіх по дві ноги. І руки. І по одній голові. Стандартні цілеспрямованість і блиск в очах. Хоча так високо Вода зазвичай і не заглядала.

Та одна пара ніг дуже її схвилювала. Хоч якою малою була пам’ять гірської Води, але саме ці ноги здавались на диво знайомими – майже що рідними. Ріднішими за сніг і дощ разом узяті! Розгублена Вода налетіла на камінь, болісно булькнула й розсипалась бризками – переважно до рідних ніг.

– Бідолашна… – зарюмсано мовила Румешма. – Відведімо таки її з дороги!

– Ми вже про це говорили. – втомлено відбивався Мороманьян. – Люди так не роблять. У них для цього є спеціально уповноважені і навчені особи!

– А де ж ті кляті «особи», поки цю нещасну Воду всі проклинають!? І як їй жити потім! – лютилась Румешма.

– «Особи» є! Десь. Мабуть… Принаймні, земляни, що віддають на податки більше, аніж витрачають на себе, вірять у це. І ми повинні вірити! – так Мороманьян, вперто, хоч і безнадійно, шукав логіку у поведінці землян.

– А от у мене вдома Воду одразу відвели б зі стежки!

– Так-так. Ми вже всі знаємо, як у вас люблять Воду. – стиха озвався Мороманьян. – Але ми на Землі! – розлючено ревнув він. – І це таємна зібукілянська місія, а не казна-що! Хочуть люди мати струмок вздовж і на дорозі – хай собі мають! #МиПовинніПоважатиВибірЛюдей!

Румешма залилась слізьми. Слідом за нею зашумів, завирував струмок…

– Шефе. – зрештою, через кілька хвилин, звернувся до Мороманьяна заступник. – Але ж нам цією дорогою потім ще й донизу йти. Та й ліс не завадило би полити. Сухо тут якось…

Мороманьян задумливо йшов далі. Але відчувалось, що і йому дошкуляє хорове хлипання ВІА «Румешма і Струмок».

– Гаразд. Коли побачимо гарне місце – відведемо воду. Але – ні слова про це у звіти! Ми не маємо права аж так втручатись у їхнє життя.

Румешма згадала про новий тип наметів, подумки всміхнулась, але вирішила не випробовувати долю.

Коли річище «дорожнього струмка» стало неглибоким і вода вже ніби й сама просилась кудись вбік (Румешма запевняла, що так і є, але відчувалось, що не всі повірили – мабуть, вважали її упередженою) – взялись до роботи. Мороманьян розподілив ролі.

Більшість чатувала. І не лише на дорозі – бо хтозна звідки може принести землянина, не приведи Дух Наднової. Грибники – вони ж страшніші за серійних вбивць!

– Румешмо! – ви хотіли відводити воду, вам і… – почав Мороманьян, але їй було не до цікавих земних рольових ігор, тому схопила лопату і почала відгортати багнисту землю з низького бортика дороги. Кілька ударів – і півструмка незмінно весело потекло до кущів і дерев.

– Я ще зроблю гребельку на дорожній колії. – повідомила Румешма, занурюючи руки в щасливу воду. – Інакше частина потоку так і йтиме дорогою.

– Але крихітну, бо викриєш нас! – застеріг Мороманьян.

*

– Шефе! Босе! Начальника! Тривога! Свищіть всіх нагору! – задихався, але кричав чатовий, біжучи знизу до ядра групи. – Я чую машину! Сюди їдуть. Більше нікуди …

– О боже, боже, боже… – заголосила одна з прибулок – тепер нас точно попалять. А чого ще ми могли чекати від цих істот – невтомних служителів нещадного культу великої і жахливої Кендес Флін! А я тільки-но почала звикати до Землі…

– Трясця! Мовчати! – вилаявся Мороманьян. – Ще не попалили! Але це не що інше як службова машина, бо ми ж проминаємо сам Національний Природний Парк! Отак-от, Румешмо… Тепер знаєте, якими намірами вимощена дорога у Чорну Діру? – втомлено дорікнув Мороманьян і почав роздавати вказівки:

– Всім перейти в режим маскування! Вдавайте, ніби ми мали право робити це!
Зібукілянці перейшли в режим маскування.

– Ні! Ніііі!!! Тільки не маленькі зелені чоловічки! – заволав Мороманьян. – Це ж повний зашквар! Та як хтось таке побаче, то я вас за це вб’ю, висушу, відділю спори пам’яті й так відправлю назад на Зібукул!

Прибульці сполотніли – бо то був вкрай непопулярний спосіб возз’єднання з Батьківщиною.

– «От що буває, коли береш так звану „досвідчену команду”. Гріш ціна тому досвідові, якщо накопичений він на іншій планеті…» – гірко думав Мороманьян, і, водночас, не гаючись, командував:

– Працюємо у людських тілах, за їхньою типовою схемою 9-1-1. І всі ми будемо іноземцями! З сусідньої країни. Якщо спитають – приїхали перевіряти, як тут живуть наші гранти. І ще раз – шкіра насправді не біла! А всміхатись і махати руками – цього місяця, й у цій ситуації – не варто.

Прибульці змінили форму. Мороманьян був, загалом, вдоволений. – «Репетиції не минули марно!» – Але, для підтримання дисципліни, вирішив, натомість, трохи покритикувати:

– Долайте суворості в поглядах!

– Ваш живіт дещо замалий, як для земного начальника…

– А от ваш – завеликий, як для людини в горах…

– А це ще що таке!? – Мороманьян з жахом втупився в обличчя, яке копіювало міністра туризму й спорту.
Обличчя, у відповідь, засмикалось – зовсім не по міністерському…

– Еее… Щось не так, шефе? – пробелькотів переляканий зібукілянець.

Мороманьян, вже впізнавши Двака – найзеленішого волонтера у своїй команді, вкотре задумався – «І чого їх нині вчать в Академії, і на першій планеті?» – але вирішив не вдаватись у подробиці. Сам вибрав нову личину і наказав не вносити жодних змін – так було швидше й легше.

– І вкотре нагадую всім, що Справжній Спостерігач повинен бути зовні як людина, поводитись як людина і думати як людина! Хоча… Почекайте. Як довів наш юний друг… – з останнім краще не переборщити!

 

Машину зустрічала вельми поважна делегація. Обабіч дороги стояли лопата з Румешмою, яка, про всяк випадок, відійшла далі від води. Їй щось пояснював «виконроб» Мороманьян. А 9 «начальників» старанно і несхвально оглядали обох «працівників» і ненадійні результати їхньої праці.

Машина з людьми перелякано завмерла. Недобрі погляди «начальства» неквапливо рушили й схрестились на ній. Машина хотіла позадкувати, але… відчула, що вже пізно. І виплюнула схвильовану людину:

– Ви, мабуть, невдоволені, що ми заїхали в нацпарк на машині? Але у нас поважна причина – пасажир-інвалід! То ми його веземо на гору…

Начальство запшекало про щось між собою, а потім один відповів:

– А! То зовсім інша справа, мабуть…

Мороманьян аж скривився від такої ініціативності, і «начальство» потроху затихло. А порушник закону – аж ожив. Але, навіть продовжуючи свій непростий злочинний шлях, чомусь вирішив об’їхати мікрогребельку.

Зібукілянці проводжали його суворими поглядами, і читали промовисту наліпку на машині: «їду повільно, але куди хочу!» І потроху смутніли… Всі згадували приказку: «людина людині – вовк». І вони ж таки сподівались на «вовка»! На доказ, що вистава вдалась. Але… Схоже – їх таки запідозрили.

 

Далі йшли мовчки. Румешма повільно й знічено плелась, потроху відставала, але Мороманьян вчасно це зауважив і повів її поперед себе – щоби стежити: а раптом знову почне відводити з дороги воду!

– Вони ж могли подумати, що ми люди? – зрештою спитала вона з надією.

Мороманьян сумно зиркнув на схвильовану Румешму.

– Могли. І нам пощастило, що вдавали іноземців.

– А якби були у ролі місцевих?

– Ох, яка ж ви юна й недосвідчена… Місцеві ходять, причому натовпами, і на свою найвищу гору, і на озеро біля неї. Ходять навіть за гроші. Дітей туди водять! Всю вершину й берег позатоптували. І от, там, на головних гірських стежках країни, не відвели воду! Земля розмокає. Шлях вже місцями як болото, або як траншеї – глибиною по коліна чи й по пояс. Ще трохи – і буде яр. Але не відвели воду… Навіть коли досить було би прикласти зовсім мізерні зусилля, вони все одно не випорпали канавку для відводу води… Ось так чинять справжні, сучасні, 100% земляни! І вже це є цілком повним, вичерпним доказом їхньої місцевостності. Тоді невже хтось і справді повірив би, що цей другорядний шлях впорядковували не прибульці, чи хоча б якісь дивні, підозрілі, і навіть бахнуті іноземці?

– Але ж дехто з людей йшов і вгору, і вниз цим шляхом. Краще ж вертатись по сухому! – не здавалась вона.

– Румешмо. Така точка зору є засадничо помилковою щодо сучасних землян. Їм не потрібна суха дорога. Їхня першочергова потреба – то страждання. Бажано рукотворні. Але згодяться і частково природні. Йдучи такою дорогою і не вдаривши пальцем об палець, щоби зробити її кращою, вони отримують задоволення від усвідомлення, що Хтось у цьому винен! І що можна проклясти того Хтося!

– Але, але, але… – застогнала приголомшена Румешма.

Мороманьян перебив:

– Це люди! Їм даси камінь – як не проламають комусь череп, то наштампують пірамід; даси гроші – те ж саме, але вже у сфері фінансів; даси атоми – а най їм… Це страшні істоти, наймоторошніші у всьому знаному Всесвіті! Я тут вже майже 40 тисяч земних років, але вони й досі мене інколи лякають. Та лише ми стоїмо між ними і вогонами! От тому – і стежимо! Невже не цього вчать в Академії…?!

– Пане Мороманьяне, – нерішуче озвався й досі присоромлений Двак – але ж такий час спостереження за життям одноденок вважається достатнім для передбачення їхньої поведінки.

– Не у цьому випадку! – відрубав той. – Це нетипове, дикозароджене життя, і у ньому є, хоч і незначні, але відчутні прояви справжнього Хаосу. Особливо в останні роки. Відтак, – нині навіть самі люди не знають, хто вони, і ким стануть завтра! І щоб вдало їх зімітувати, необхідно керуватись лише найсвіжішими спостереженнями.

*

На полонині вже зібралось кількадесят своїх. Мороманьян задоволено озирав скупчення наметів-тарілок – його гордість. Непросто було привчити землян масово виробляти й носити намети з однофункціональними, як здавалось місцевим, дугами. Але тепер – це найпоширеніший тип намету. І завдяки його унікальній геометрії й властивості вловлювати нейтрино і спрямовувати його до гравітаційного центру планети – їхня місія має новий, надійний і невловимий зв’язок 11G з усією Галактикою. А на цій Землі, з її повсюдним наглядом та стеженням і виттям з приводу першої-ліпшої «нейтринної аномалії» – це чогось та варте.

Щоправда, Мороманьян помітив і кілька наметів-хатинок, а також тенти… «Чужі! Люди!» – вже автоматично насторожився. Але потім згадав: «Це й на краще. Кілька людей нам згодяться… Вони ж найкращі канарки!»

Мороманьян завше вважав Стеження радше мистецтвом, а не повинністю. І прагнув довести його до досконалості. Саме тому думав, що потрібно використовувати обставини, а не переборювати їх. І, зрештою, дійшов висновку, що «людина звичайна» – то найкраща канарка. Так само, як пташка виявляє небезпечні гази у шахті – своєю смертю, так і людина реагує на найдрібніші відхилення від загадкової і мінливої «земної норми», й негайно сигналізує якимось шумним чи метушливим способом – залежно від окремо взятої людини. Бо всі ж вони різні, хоч ззовні і здаються однаковісінькими.

Звісно ж, люди – надто чутливий і крихкий вимірювальний пристрій, тому піддавати їх перенавантаженням, як-от: «зграя маленьких зелених чоловічків» – вкрай небажано, як виявилось… А ось для фіксації дрібних відхилень, непомітних навіть найдосвідченішим агентам – кілька людей напохваті – якраз те, що треба.

Так все сталось і цього разу. Мороманьян ненав’язливо стежив за людьми. І знову аж замилувався, як легко, невимушено й природньо вони перейшли у режим сурикатів! І вже вкотре з’явилась непрошена, небезпечна думка: – «Цю планету можна взяти майже голими руками…»

– Шановний, а що це ви робите? – стиха спитав він, підійшовши до старанного, але небезпечно-невмілого Двака.
Той занепокоївся, роззирнувся, але, не помітивши помилок, прожебонів:

– Ставлю намет на ніч.

– Це добре. Це правильно. Люди не вміють спати під дощем… – промуркотів Мороманьян. – Але, чому намет під кутом 30° до місцевої площини тяжіння!? – зло зашипів він.

– У нас, вдома…

– Може виявитись, що ви дуже скоро знову опинитесь вдома… – перебив його Мороманьян. – Якщо не почнете Стежити. Вже! Зараз!! І узгоджувати свої дії з земною реальністю. От, наприклад, люди не сплять під кутом. Вони просто й безперервно сповзають вниз! І саме тому, наразі, витріщаються на двох підозрілих типів – на нас!

*

Мороманьян пошурував палицею вогнище, і в нічне небо шугонув звивистий і загадковий потік іскор.

– Ооооо! – пролунав поряд протяжний стогін. Це знову була Румешма. Вона вже вкотре вдавала ілюстрацію з абетки для букви «О» – круглі очі, круглий ротик, кругле личко…

– Так, так, відтворення ефекту тунелювання гіперпростору. – озвався Мороманьян.

– Але, але, але…

– Прометей.

– Той самий Прометей?!

– Той. Спецагент Прометей. Даючи людству вогонь – вибрав отаку-от невдалу його варіацію.

– Але що ж далі…?

– Та все за протоколом. Хоч і врахували його попередні заслуги. Тому – просто відставка. Кажуть, зараз тримає птахоферму на якійсь забутій планетці…

– Але як далі буде з вогнем?

– Ми таки змогли загасити кризу останніх сторіч. Підкинули пару ідей – і от, вже у країнах з розвинутою наукою нині масово шириться заборона мандрів з розведенням вогнищ. Отже, ймовірність потрапляння великого, іскристого, нічного вогнища й вченого, що безнадійно заплутався у Струнах однойменної Теорії, в спільну точку часопростору – зведена до безпечного мінімуму. Тож вони ще довго вважатимуть Струни прямими… Хе-хе! – задоволено всміхнувся Мороманьян.

У деяких країнах навіть заборонили ночувати в наметах – бо вони заважали наживатись власникам притулків, а їм кортіло більше, більше-більше… І такі нездорові крайнощі трохи шкодили планам Спостереження. Бо звужувався канал безпечного зв’язку. Але Мороманьян не переймався. Він вже звик, що люди такі… Що полюбляють забрести у крайнощі. І сподівався – зрештою намети повернуться і зв’язок стане кращим. Не самогубці ж?

Раптом щось гучно хруснуло. Хтось би подумав на вогнище, чи на людей…

Але Мороманьян не був таким помисливим.

– Хто хруськав!? – вимогливо звернувся шумовим кодом псевдоприродного рівня до всіх своїх.

– То я… – сором’язливо озвався Двак.

Мороманьян неквапливо підвівся, наперед придумав поважну причину для людей, і рушив до Двака. Той застигло очікував наближення Долі, і тим ще більше «палився», але Мороманьян стримувався. Зрештою – він керівник. Він вибрав цю команду. І саме він повинен за неї відповідати…

– Чому? – одразу перейшов до справи.

– Людина лізла в головний передавальний намет! – Двак все ще був певен у своїй правоті.

– І що? Хіба то причина її хруськати?

– Але ж вона могла щось порушити…

– Що? Що вона могла? Змінити заряд нейтрополя? Граві-константу? Що!? – насилу стримувався лютий Мороманьян.

– Але, але, але… – запанікував Двак.

– Не можна так просто хруськати людей! – зло засичав керівник.

– Але ж їх 7 млрд. І всі під загрозою знищення. А ми ж повинні захистити більшість. Всю планету! – не втрачав надію на виправдання Двак.

– А ось тут і от зараз потрібна саме ця. Оця одна людина! І комусь доведеться підміняти її наступні кілька днів. І потім непомітно зникнути! І я знаю кому! Причому – без права на помилку. Зчитуйте залишкову пам’ять і вживайтесь у роль. І готуйтесь безперервно жити серед людей всі ці дні, або визнавайте поразку і йдіть геть! – обірвав розмову Мороманьян і, скрушно зітхнувши, опанував себе, набув спокійного вигляду й весело помахав людині, що крадькома, але вже зацікавлено, як і всі справжні люди – стежила…

– Як ся маєте, як смакував мачаний хліб? – переконливо зімітував життєрадісність досвідчений Мороманьян. Бо він вже давно знав – «хороша людина – це спокійна людина». І так само давно непокоївся, чому Земна Влада ширить страх серед людей. – «Коли вони вже «наїдяться»? І скільки таке ще зможе тривати? І чим скінчиться…!?»

*

Бограч був готовий лише опівночі.

– Бо кухар злий! – ремствували темні люди.

– Бо у горах низька температура кипіння! – розмірковували просвітлені.

– Бо саме в цей час найкраще працював міжпланетний зв’язок. – знав Мороманьян. Тому й довелось, попри нарікання людей, затримати процес.

Повідомлення було майже незмінним. І всі петабайти відео-, аудіо- і текстових даних зводились фактично до двох кінцевих речень: «Земля небезпечна. Але пропоную продовжити захист.»

Мороманьян на мить завагався, милуючись рухом зірок довкола рідного Зібукула… Але зрештою таки натиснув: «Надіслати».
Наступної миті вже світало.

Якщо Ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту, натисніть Ctrl+Enter і запропонуйте свій варіант.

Інші статті за темою

Оксана Максимишин-Корабель “Останній дарR... Про авторку Знайомтесь: Оксана Максимишин-Корабель. Народилася в містечку Яворові на Львівщині. Вивчилася на журналістку, спершу працювала в районних...
Наталія Хаммоуда “Живий живе гадає…... Про авторку Народилася на Тернопільщині. Писати почала ще в школі: твори для шкільних вечорів, пісеньки, сценки, сценарії. Професію обрала далеку від...
Дарія Кононенко “Дві дороги”... Про авторку Знайомтесь: Дарія Кононенко, за фахом – перекладачка з англійської мови, спеціалізується на технічних та медичних статтях. Років з десять...
Олександр Шепітко “Книга – не тільки д... Про автора Ні, ну це просто рок-н-рол якийсь! Самі погляньте: більшу частину свого часу людина працює як сантехнік (за законами жанру, нетиповий – ...
Нова рубрика: Читальня Шановні читачі «Живи українською»! Нам дуже приємно, що наша праця не проходить даремно, Ви читаєте наші статті, слухаєте аудіокниги, вподобуєте, коме...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *