УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА: ІНСТРУКЦІЯ ДО ЗАСТОСУВАННЯ

Друзі, пропонуємо Вам ще одну статтю літературо- й мовознавиці з Донецька Аліни Яковлєвої. Вона розрахована в першу чергу на тих, хто зріс в російськомовному середовищі й не чув з дитинства живої солов’їної, і тому розгублено кліпає очима, узявши до рук книжку когось із надзвичайно цікавих українських письменників, але сповнену барвистою, не прилизаною за радянськими стандартами, лексикою. Та дорогу здолає той, хто йде. З кого почати, щоб зрозуміти там усе, запалитись українським словом і з ким просуватися далі, щоб врешті-решт дійти й до найскладніших у своїй мові письменників, читайте в захопливому нарисі-путівнику Аліни по українській літературі.

*****

Багата й різножанрова, строката, сповнена неординарних авторів та авторок, не завжди проста, традиційна, новаторська, захоплива – і все це про українську літературу, доступ до якої, на жаль, часто-густо перекриваємо самі собі. Причин чимало: важко підступитися до великого пласта текстів, коли в пам’яті лише вивчені за шкільні роки рядки «Як умру, то поховайте…»; непросто зорієнтуватися в кількості нових імен, які прикрашають чи не кожну обкладинку, на яку натикаєшся поглядом у вітринах книгарень; лячно й сумно усвідомлювати, що надовго випав з виру літературного життя… Ну й перша причина в цьому топі – мовний бар’єр. Саме на цього напівміфічного словесного монстра ладні списати всі гріхи людства. Як почати читати українською, якщо навичку, здається, остаточно й надовго втрачено? Як не впадати в шок, коли від літер «ї», «є», «ґ» та апострофів, розкиданих неосяжною білосніжною сторінкою, аж в очах рябить? Як змиритися з тим, що «сковорідку» обзивають «пательнею», а шановних пань з академічних кіл називають «членкинями» замість «жінок-членів-академій»? А, можливо, переконувати долучитися до скарбів вітчизняного письменства треба не Вас, а Ваших друзів, що все не наберуться для цього необхідної сміливості?
Поради щодо того, як почати, як продовжити та як не зупинитися на півшляху вже зачекалися на дрібку Вашої уваги. І скажемо так: цікавинок вистачить на всіх. Отже, мерщій до справи!

Українська література: путівник

 

Проте не все одразу

Якщо Ви або Ваш знайомий приймете рішення розпочати знайомство з українською літературою, то кандидатами для першого побачення точно не мусять стати Василь Стефаник, Юрій Федькович, Іван Франко, Богдан Лепкий, Ольга Кобилянська або, якщо придивляєтесь до сучасників, Марія Матіос, Софія Андрухович чи Юрій Винничук. Не те, щоби згадані пані й панове не були талановитими й надзвичайно чарівними! Усе навпаки: вони безмежно талановиті й чарівні донезмоги. Але на цьому побаченні Ви ризикуватимете не второпати жоднісінького слова й просидіти цілий вечір з понуро втупленим у першу сторінку поглядом. Справа в тім, що мова їхніх творів сповнена критичною для новачка кількістю діалектизмів та архаїзмів. Без словника їх і не кожен фахівець прочитати та розтлумачити зможе, куди вже нам, простим смертним?

Стефаник, скажімо, мережав власні експресіоністичні новели елементами галицької та буковинської говірок. Кобилянська, що свідомо «перевтілювалася» з німецькомовної на українськомовну письменницю, нерідко вживала в текстах німецькі кальки, зрозуміти які без укоріненої в пам’яті таблиці слабких німецьких дієслів та схеми відмінювання прикметників, буде дуже непросто. А ось наші сучасники, Марія Матіос та Юрій Винничук, звертаються до діалектизмів не так через незнання норм літературної української мови, як через бажання стилізувати власні твори. Погодьтеся, не можуть же львів’яни на початку минулого століття або гуцули з віддаленого села розмовляти так само, як сучасні запорізькі вчителі!

Отже, поки що відкладаємо західноукраїнські шедеври на дальню поличку, аби повернутися до них згодом. А поки що можна спробувати розшифрувати, про що йдеться в реченні з відомого твору Марії Матіос «Солодка Даруся».

Цитата: Хай тато краще питає, чого її так довго не було, ніж має кривитися, що донька ходить, як фіра без дишла.

 

Старе – не завжди добре

Вочевидь, братися за середньовічні й барокові тексти, якщо Ви тільки не фахівець зі старослов’янської мови, теж не варто. Нехай героїчні образи зі «Слова про Ігорів похід» та глибокі метафори Феофана Прокоповича поки що не тривожать Вашу спраглу мистецтва душу. Усьому свій час.

Без цитат: помилуватися тим, як кілька століть тому виглядали літери «ять», «єр», «єрь» та лігатури можна в оригіналах рукописних шедеврів та першодруків. Натхнення для наступного походу в музей.

 

Казка на ніч

От з чого завжди починати легко й приємно у світі будь-якої національної літератури – це з дитячих казок. Саме час пригадати, як легко сприймалися та запам’ятовувалися казки в дитинстві. Готова посперечатися, що історію Івасика Телесика або хитрої лисички Ви пам’ятаєте значно краще, аніж другий закон Ньютона чи опис Грюнвальдської битви. Усе це тому, що мова дитячих творів зазвичай доволі спрощена й максимально доступна, а образи яскраві та цупкі до нашої уваги. Але йти шляхом тотального спрощення – теж не варіант. Тому одразу домовляємося: народні односторінкові казки лишаємо для читання вголос молодим нащадкам, а самі ж беремося до текстів літературних.

Почати можна з авторських казок Лесі Українки («Лелія», «Біда навчить», «Три метелики»і віршовані «Про Оха-чародія», «З казочки дядька Лева») та Марка Вовчка («Дев’ять братів і десята сестриця Галя», «Невільничка», «Ведмідь», «Кармелюк», «Сестричка Мелася», хоча у випадку з цією письменницею варто б запастися всіма сьома томами її творів і читати кожен текст заледве як молитву: мова творів надзвичайно витончена та лексично багата). Також варто звернути увагу на декілька віршованих казок Василя Симоненка, глибоких за змістом та потужних у словниковому прояві («Казка про Дурила», «Подорож у країну Навпаки», «Цар Плаксій та Лоскотон»).

Ось до прикладу уривок з твору «Невільничка» Марка Вовчка:

Цитата: Тихо-тихо у турецькому місті. Вечір пізній, місяць ясний; рожеві квіти пахнуть; свіжі водотечі дзюрчать. Бідне серце дівоче усе так само прохає і терпить, думки так само роються й розуміють…

 

Й оживе все знайоме до болю…

Ще одним важливим орієнтиром під час вибору текстів для читання мусить бути походження автора / авторки й манера письма. Звертаючи увагу перш за все на письменників з Центральної та Східної України, можемо убезпечити себе від геть незрозумілих текстів. Звісно, народження в якомусь мальовничому черкаському селі чи харківській слободі ще не гарантує геніальності й дару до красного письменства, але читацьку вибагливість мусимо поки що в собі стишувати. Тим паче, під час читання творів з рідною говіркою або просто не переобтяжених пишномовною чи діалектичною лексикою, у Вас безперечно з’явиться своєрідний «ефект впізнавання», мимовільного розуміння, що не вимагатиме особливих зусиль.

З класиків можна звернути увагу на Нечуя-Левицького (дайте другий шанс «Кайдашевій сім’ї»: без шкільного примусу вона може видатися значно смішнішою й актуальнішою), Михайла Коцюбинського (починайте з малої прози, поступово переходьте на повісті; «Тіні забутих предків» лишіть наостанок), Володимира Винниченка (у першу чергу драми).

Поціновувачі модерну, нехай повз вас не пройдуть також твори інтелектуалів Віктора Домонтовича, Валер’яна Підмогильного, Миколи Хвильового (усі слова, що викликають сумніви, обов’язково звіряти зі словником, багато русизмів) та Григора Тютюнника (так само, як у випадку з Марком Вовчком, читати абсолютно все написане й бажано у великому обсязі). Крім того, можна ще познайомитися з творчістю сучасної письменниці донецького походження Ірен Роздобудько.

Отак, скажімо, краса мови й краса природи поєднуються в повісті «Санаторійна зона» Миколи Хвильового:

Цитата: Надходив листяний шум. Хилились жовті безсилі дерева. Падало листя, а на десятинах міської в’язниці мертво лежала осіння прозора далечінь.

І сміх і гріх

Безболісний і дуже приємний спосіб долучитися до вітчизняних літературних творів – читати найбільш гумористичні й іронічні з них. Перевірено на піддослідних: по-справжньому кумедні й захопливі тексти геть-чисто змітають будь-які мовні кордони та руйнують бар’єри. Класична компанія: Леонід Глібов, Михайло Старицький, Остап Вишня, Василь Еллан-Блакитний, Григорій Епік, Всеволод Нестайко. У гарних українських перекладах можна також читати й перечитувати Гоголя.

На цьому рівні важливо потроху знайомитися з творами сучасників. Сміятися до сліз Вас точно примусить рання проза Сергія Жадана («Депеш Мод», «Біґ Мак», «Гімн демократичної молоді»), майже будь-яка книга Ірени Карпи; для поціновувачів дійсно гострого слівця цікавим може видатися творчий доробок Леся Подерв’янського. А ось фанатам інтелектуального письма, постмодернізму, неороману в усіх його можливих трансформаціях проторована пряма доріжка до українських бубабістів («Бу-Ба-Бу» –Бурлеск-Балаган-Буфонада, літературне угрупування, засноване 1985 року) – Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Олександра Ірванця. Бо інакше, як з іронічною усмішкою та скептично піднятою бровою, просто неможливо сприймати цих «хлопчиків, що ніяк не хочуть дорослішати» (так казав про них видатний український літературознавець Юрій Шевельов, на той момент «хлопчикам» сильно за тридцять, на сьогоднішній – трохи за п’ятдесят, але імпозантності й оригінальності їм і сьогодні не позичати).

Неперевершений гумор Остапа Вишні:

Цитата: – Та це ж курка, а не качка! – Це – качка. Тепер усі такі качки пішли. Яровизовані… – А чому в неї горло перерізане? – Чому? Чому? Все вам так ото цікаво знати. Летіла, побачила, що націляюсь, виходу не було, взяла й… зарізалась. Що ж тут дивного?!

Декламація – не прокламація

Ще один гарний спосіб збагатити словниковий запас, поліпшити вимову й призвичаїтися до характерних особливостей української літератури – читання поезії. І не таке собі стандартне читання, а читання вголос! Усе ж доведеться знову мати справу зі шкільними жахіттями, ніде правди діти. Але поезія дійсно здатна творити дива з кожним охочим поціновувачем українського слова. Спосіб працює безвідмовно: лексика зрідка може завести в глухий кут, багато цікавих та оригінальних особистостей з’являлися за історію нашої літератури саме в поезії та, урешті-решт, вивченим віршем завжди легше похвалитися, аніж переказом сімейної саги на тисячу сторінок, еге ж?

Крім іншого, тут майже жодних обмежень. Читати треба як класиків, так і сучасників. Найбільше подивуватися багатству мови можна при знайомстві з творами Ірини Жилинко, Павла Тичини, Миколи Бажана, Емми Андрієвської, Ліни Костенко, Оксани Лятуринської, Євгена Плужника, Василя Стуса. Найлегше, імовірно, даватимуться поезії Миколи Вороного, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Олени Теліги, Василя Симоненка, Дмитра Павличка. Помилуватися витонченістю слова й довершеною віршовою формою можна в сонетах київських неокласиків – Миколи Зерова, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари, Освальда Бургардта (псевдонім Юрій Клен), Максима Рильського.

З нових авторів / авторок звертаємо увагу на ранню поезію Оксани Забужко, на все тих же Жадана, Андруховича, Ірванця, Неборака (тільки цього разу на поетичні збірки); на творчий доробок Іздрика, Костя Москальця (переслуховуємо улюблені пісня та перечитуємо улюблені тексти), Мар’яни Савки, Маріанни Кіяновської, Катерини Бабкіної. Не забуваємо також про не так давно відкриті імена: Павло Коробчук, Ірина Шувалова, Андрій Любка, Дарина Гладун, Ірина Цілик, Любов Якимчук, Лесик Панасюк, Тарас Малкович, Катерина Калитко, Мирослав Лаюк. Найпростіше знаходити актуальні відомості щодо нових поетичних зірок, слідкуючи за переможцями / переможницями популярних літературних конкурсів – «Смолоскип», «Коронація слова», «Гайвороння» тощо.

Пронизливий настрій у вірші Ірини Цілик:

Цитата:
«Але, будь ласка, давайте не про війну», —
Організатори знов і вкотре просять.
«То що читати?» — брови хатинкою гну.
«А про любов. Бо війни всім уже досить».

 

Вищий рівень

Й ось коли нарешті зможете самі собі, поклавши правицю на серце, сказати, що початковий етап пройдено, то настане час і для дійсно складних творів. Тут, поза сумнівами, варто згадати й про відкладених Франка, Стефаника, Федьковича, Винничука, Матіос, але й інших не обділити увагою. Повернутися також треба до драматургії Лесі Українки, насиченої прози Богдана Лепкого, окремих творів Ганни Барвінок, Івана Франка, Марка Черемшини, Леся Мартовича. Справжнім профі в українській мові й літературі не зайвим буде бодай дотично ознайомитися з творами представників Празької школи (Маланюк, Монсендз, Мазуренко), Нью-Йоркської групи (Віра Вовк, Вольфрам Бургардт, Марія Ревакович), окремих діаспорянських письменників (Іван Багряний, Улас Самчук, Тодось Осьмачка, Василь Барка, Докія Гуменна, Юрій Косач) та публіцистів (Юрій Шевельов (Шерех)).

Справжнім злочином буде не згадати також про барокову, метафорично насичену й дуже непросту прозу вітчизняного автора Валерія Шевчука (зверніть увагу на «Дім на горі») та окремі «химерні» твори Павла Загребельного, Євгена Гуцала, Романа Іваничука, Юрія Щербака, Володимира Дрозда, Олександра Ільченка. Шукати маркесівського магічного реалізму в згаданих текстах звісно не варто (літературознавці інколи теж люблять нас вводити в оману), але насолодитися дивовижною мовою й надзвичайною образно-алегоричною системою персонажів поза сумнівами слід.

Серед наших улюблених сучасників та сучасниць непростою манерою відзначаються прозаїчні тексти пані Забужко (і художні, і публіцистичні), Тараса Прохаська, уже згаданого Іздрика, Галини Пагутяк, Євгена Пашковського, Василя Махна. Зазначимо: манера дійсно непроста для сприйняття, але тексти дійсно вартують зусиль при прочитанні.

Юрій Косач, наприклад, переконливо демонструє власний мовний хист сливе в кожній фразі:

Цитата: І всі, хто був біля них, з того немилосердного кола, бачив, як між шкотом і цим тендітним пахолям війнула тиха голубінь – з нитей сну, з тремтужахтіючого марева виткана страшна солодкість. Найтихіша мить, не смерті, не життя, а спалаху, далеко, в глибинах ще не вкрай очерствілої душі…

Вдалого знайомства зі скарбницею української літератури й більше цікавих відкриттів!

Якщо Ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту, натисніть Ctrl+Enter і запропонуйте свій варіант.

Оцінок: 2

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *