Василь Стус. Змагай, знеможений життям

Василь Стус (*6 січня 1938, село Рахнівка Гайсинського району Вінницької області — †4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 біля села Кучино, Пермської області) — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Герой України.

Василь Стус народився в самісінькому серці України, на Вінниччині, та вже через рік його батьки були змушені переселитися на Донеччину, щоб уникнути колективізації.  Закінчив школу, потім історико-філологічний факультет у донецькому виші. Далі вчительська, практика, армія. Ще під час навчання у виші почав писати вірші. У рік випуску була опублікована його перша збірка з напутнім словом Малишка. Потім редакторська праця в газеті й аспірантура. Звичайне життя типового радянського інтелігента, якби не одне: якби він не був поетом, якби він не відчував у собі потяг до волі, якби не чув свій голос совісті, що змушував його називати біле білим, а чорне – чорним, і ніяк не навпаки, і ніяк не сірим. У 1965 році Василь Стус виступив разом з деякими іншими українцями проти арештів української інтелігенції, і звичайний український інтелігент перетворився на дисидента й ворога радянської влади. Поета виганяють з аспірантури, відмовляються публікувати. Та він не заспокоюється, і продовжує добиватися справедливості від вищого керівництва країни.

У січні 1972 року – арешт, потім вирок і заслання. Після звільнення повернувся до Києва з підірваним здоров’ям, однак зі ще більш зміцнілим духом. Приєднався до гельсинської групи з захисту прав людини. У 1980 році засуджений повторно як особливо небезпечний рецидивіст і ворог радянської влади. Знову вирок, і знову заслання. У засланні Василь Стус пише вірші, наглядачі їх знаходять і знищують. За те, що одного разу йому таки вдалося передати свою збірку на волю, його на рік кинули в камеру-одиночку. Маючи й так слабке здоров’я, неодноразово на знак протесту проти дій табірних працівників оголошував голодування. Восени 1985 року, коли при владі вже півроку був демократичний Михайло Горбачов, поет помер. За офіційною версією – від зупинки серця. За припущеннями – від переохолодження й від можливого удару тюремними нарами, організованого наглядачами. Похований там же, без дозволу родичів бути присутніми на похоронах.

У 1989 році його тіло та ще деяких інших дисидентів, що там загинули, було перевезено до Києва й поховано на Байковому кладовищі. Незабаром Василя Стуса було реабілітовано й присуджено Державну премію ім. Шевченка і присвоєно звання Героя України.

 

Змагай, знеможений життям,
знеможений, змагай.
Минуле вабить вороттям
і врочить і нехай.
А ти, сомнамбуло, змагай,
у напівсні живи,
де жовті сходяться леви
у присмерковий гай.
У воду зазирнуть ставка
й свічадо ночі п’ють,
їм шерсть полискує шорстка,
мов пелехата лють.
А голоси протобажань
лиш горло перетнуть,
покрають серце без ножа
і мовчки одійдуть,
лишивши, як загуслий біль,
укритий смерком гай,
де тіні товпляться в тобі,
проте – не потурай.
Он бач – верба – димочком тінь.
Ти ж тіні тіні тіні тіні тінь.
Ані рухнеться волосінь,
занурена в глибінь.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *