Фонетика й вимова

Про українську мову кажуть, що вона евфонічна, тобто милозвучна, приємна на слух. Але милозвучність нашої мови створюється багатьма компонентами, вона потребує належної фонетичної організації. Милозвучність вимагає свідомого уникання незграбності в поєднанні звуків, послідовного й неухильного дотримання норм правильної вимови.

ВИМОВНІ НОРМИ

Про дотримання вимовних вимог мусить дбати кожен носій мови, якщо він хоче, аби його індивідуальне мовлення відповідало критеріям нормативності. Вимова тісно пов’язана з фонетичною системою мови. Оскільки фонетика є найбільш сталим, найконсервативнішим складником мовної системи, то й вимовні норми ґрунтуються на особливостях лише тих говорів, які лягли в основу літературної мови. Для української вимови такою базою є говори Середньої Наддніпрянщини, яку Володимир Самійленко називав українською Тосканою (маючи на увазі те що сучасна італійська літературна мова виникла на основі тосканського діалекту). Носії середньонаддніпрянських говірок засвоюють вимовні норми разом із засвоєнням мови; представники решти українських говорів опановують ці норми на пізніших щаблях осягання мовної майстерності.

Важливою рисою української фонетичної системи є чітка вимова голосних звуків (крім ненаголошених е та и, що наближаються один до одного, і ненаголошеного о перед складом з у) як під наголосом, так і без нього. Наприклад, у топонімі Балаклава всі чотири а за якістю однакові, тільки наголошений звук у третьому складі довший від інших. Те саме можна сказати про у в слові бурундук, про і в слові мімікрія, про о в слові золото. Лише перед складом з у ненаголошений о наближається до у: зоузуля, коужух.

Українській літературній мові невластива вимова а на місці ненаголошеного о. Отже, коли хтось каже директар, мажаритарна (система), харавий (спів) чи ще щось подібне, то він грубо порушує вимовну норму, яка визнає лише директор, мажоритарна, хоровий.

Однією з умов створення милозвучності української мови є така фонетична особливість, як чергування голосних та приголосних у — ві — й. Коли слово існує в двох варіантах, то на початку і в середині речення після приголосного вживаємо форму з у, і: «У Криму закінчується оксамитовий сезон. Уже настала осінь. Ідуть дощі. Остап і Соломія. Вітер буяв у степу». Але: «Листя пожовкло в саду. Настала вже осінь. Дощі йдуть часто. Соломія й Остап». Прийменник в (а не у) використовується завжди, коли він стоїть перед словом, що починається з голосного: «В Одесі зацвіли акації. Ми були в Охтирці».

Порушення правил чергування спричинює нагромадження неприродних для нашої мови звукосполучень і зводить нанівець її милозвучність: «З’їзд екологів проходив в Криму (ввкр); Мале суденце довго плавало у океані (оуо)».

Інколи за різними формами слова закріплюється відмінне значення: удача (успіх) — вдача (характер, натура). У таких випадках чергування небажане, слова треба ставити в таку позицію, яка дає змогу уникнути неблагозвучних збігів приголосних. Щодо варіантів Україна і Вкраїнаіснує така традиція: як офіційна назва держави Україна завжди вживається з початковим у, а в розмовному та художньому мовленні, зокрема в поетичному, припустимі обидві форми.

Одна з найголовніших ознак української літературної мови — дзвінка вимова приголосних у кінці слова і складу: хліб, любов, народ, сніг, ніж, кладка, губка, п’ятнадцять і т. д. Коли, наприклад, диктори кажуть нарот, тритцять, заявиф, прибуф, то цим вони не тільки засвідчують свою професійну непридатність, а й завдають неабиякої шкоди культурі мовлення народу.

Шиплячі приголосні в українській літературній мові загалом тверді (вони набагато твердіші, ніж у російській мові, хоч трохи м’якші порівняно з білоруськими): частина, чесний, гарячий, чобіт, чути, шити, джигіт. Дещо пом’якшуються шиплячі в позиції перед ію, я: читачі, ніччю, збіжжя, Запоріжжя. Працівники українського радіо, а надто телебачення нерідко роблять навпаки. Вимовляють чясто, чітач, чюти, чьорний, а потім, ніби згадавши про твердість шиплячих, починають давати надтверду вимову де треба й де не треба: чытачы, віршыжынка, бджылка. Норма української ортоепії вимагає протиставляти позиції шиплячих: жити — жінка, шити — шість, читачі, джиґун — бджілка, хочу — ніччю, жаль — збіжжя.

Літерою щ в українській абетці позначається звукосполучення твердих шч. Отже, при написанні Полтавщина, щирий, ще, щастя слід вимовляти Полтавшчина, шчирий, шче, шчастя і под. Поширена вимова типу Полтавшьщьіна, шьщьірий, шьщье, шьщьастя є карикатурою на українську ортоепію. У фонетичній системі української мови є звуки, що позначаються не однією, а двома літерами: дж і дз. Це дзвінкі відповідники глухих африкат ч і ц. Вимовляти їх треба як один злитий звук: заходжу (як захочу), ґудзик (як куций), зрідження (як зречення), піджак (якличак), джаз (як час), кукурудза (як царина). Відмінність при вимові тільки в наявності (дж, дз) чи відсутності (ч, ц) голосу. Під упливом письма в мовленні багатьох дикторів, лекторів, акторів та інших працівників слова (саме працівників, бо в митців слова цієї вади нема) замість одного звука чуємо два: заход-жу, дослід-ження, кукуруд-за, ґуд-зик.

За законами української фонетики губні б, в, п, ф, м та фонему р у кінці слова і складу слід вимовляти твердо: знов, Об, сім, гірко, Харків, Григор’єв, кров’ю, любов’ю. Деякі мовці під упливом місцевих українських говірок, а ще більше під упливом російської мови надають цим звукам непотрібного пом’якшення: Обь, Харьків, Григорьєв, любовью.

М’які приголосні д’ і т’ в українській літературній мові не зазнають африкатизації, тобто ніколи не набувають свистячого відтінку. Тож поширена серед певної публіки вимова типу дзівчина, дзіло, дзякую, цінь, цямити, гудуць, сидзяць, цвітуць замість дівчина, діло, дякую, тінь, тямити, гудуть, сидять, цвітуть не є нормативна.

Не відповідає літературним нормам поширена в публічних виступах тверда вимова свистячих з, с, дз, ц перед пом’якшеним губним: звір, світ, дзвякати, цвіт, сміх, тут слід вимовляти зьвір, сьвіт, дзьвякати, цьвіт, сьміх.

Нове видання «Українського правопису» поновило в правах репресовану 1933 року літеру ґ для позначення проривного задньоязикового звука. Цю літеру рекомендується писати в українських і запозичених та зукраїнізованих словах аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґедзь, ґелґотати, ґиґнути, ґирлига, ґлей, ґніт (рос. фитиль), ґрасувати (розчищати, витоптувати), ґрати (рос. решетка), ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик та в похідних від них ґвалтувати, ґратчастий, ґречність, підґрунтя тощо. Також у прізвищахҐава, Ґалаґан, Ґудзь і под. Добре, що літера тепер є в українській абетці, добре, що можемо вже розрізняти на письмі й у вимові слова гніт («гноблення», р. відм. гніту) і ґніт (р. відм. ґнота), грати (дієслово) і ґрати (іменник), гулі (гуляння) і ґулі (нарости на тілі). Безперечно, кількість слів із звуком ґ не вичерпується списком, наведеним у 3-му виданні «Українського правопису» (с. 20). їх далеко більше (див. «Словарь української мови» за редакцією Бориса Грінченка).

Деякі мовці (здебільшого неофіти), зрадівши з поновлення літери ґ, почали активно вживати позначуваного нею звука. На жаль, уживають його часто недоречно, кожен запроваджує норму на власний розсуд. Правило щодо використання літер г і ґ було добре розроблене в правописі 1929 року, забороненому в запалі боротьби з «буржуазним націоналізмом» у 1933 році. За тим правописом (у виробленні його брали участь мовознавці — представники всіх роз’єднаних тоді українських земель) у словах грецького походження треба послідовно писати й вимовляти г(бо так вимовляють самі греки!): ген, генетика, генеза, гігант, гімн, гімназія, біографія, монографія, гомеопатія, графіка, логіка, орган, організм, організація, трагедія, трагізм. Тобто в усіх грецизмах, якими є слова з компонентами гео-, гетеро-, гігро-, гідро-, гіпер-, гіпо-, геліо-, голо- (від гр. holos «увесь, цілий»), гомо- (від гр. homos «рівний, однаковий»), -граф, -лог та ін. Приміром, географія, гетерогенний, гігроскопічний, гідра, гідродинаміка, гіпертонія, гіпотрофія, геліотерапія, голографія, гомологія, логопедія, педагогіка. У давно засвоєних словах з інших мов також слід уживати г. Наприклад, у згадуваному вже словнику за редакцією Б. Грінченка слова газета, гвардія, генерал, геній, градус пишуться з г, хоч там є й літера ґ.

У новіших запозиченнях з латинської та інших мов (крім грецької) г вживається на місці h, а ґ на місці g. Отже, ґатунок (нім. Gattung), ґільйотина (фр. guillotine), ґума (лат. gumma), конґломерат (лат. conglomeratus), реґіон (лат. regio), Ґріґ (Grieg), але гумус (лат. humus), гуманізм (лат. humanus), Гайдн (Haydn), Гарвей (Harvey). Особливу увагу варто звернути на слова, де є обидва звуки: Геґель, Гюґо (Hegel, Hugo). Тож уживати звук ґ в словах іншомовного походження треба не де кому заманеться, а лише там, де для цього є підстави. Якщо хтось не знає правил, то ліпше тимчасом (до засвоєння їх) утриматися від надмірного гекання. Бо дуже смішно слухати від досить відомих і шанованих людей «перли» на кшталт ніґілізм (nihil), Йоґанн (Johann), Ґавел (Havel). Гадаючи, що в кожному запозиченому слові треба вимовляти ґ, вони уподібнюються одному оперетковому героєві, котрий був упевнений, що досить до будь-якого слова додати -ус, як воно набуде латинського звучання: бабус, лопатус, панус.

Звертаю увагу ще на одну поширену помилку проти української фонетики й вимови. В українській мові літерою х відтворюється, як правило, іншомовна фонема chФридрих (Friedrich), Халдея (Chaldaea); фонему h слід передавати через г. Хотілося б, щоб це запам’ятали диктори й коментатори Українського радіо й телебачення, котрі не тільки не читають жодних мовних порад, а й не заглядають у словники української мови. Ігноруючи рекомендації українських лексикографічних праць, вони беззастережно й безпідставно копіюють своїх московських колег і вимовляють Ханс, Хельмут, Хофман, Йоханнесбург і т. ін. У російській мові таке явище виправдане, бо там немає фрикативного г, є лише ґ і х. А в мові українській вимова ґ або х на місці h суперечить здоровому глуздові. Це майже те саме, що замість голова, гриб, глина казатиґолова, ґриб, ґлина або холова, хриб, хлина. Тут можлива тільки фонема г: Ганс, Гельмут, Гофман, Йоганн, Йоганнесбург, нігілізм тощо.

В українській літературній мові, крім твердого л (лава, лад, ложка, ловець, лукавий, діл, стіл) та м’якого ль (лід, льон, лякати, міль), маємо середній «нейтральний» звук л у позиції перед е та и: лебідь, лемент, легко, зелений, шалений, лити, листя, колишній, малий. Іншомовні слова при запозичанні підпорядковуються фонетичним та іншим законам української (так само й будь-якої іншої) мови. Оскільки за нормами української літературної мови ми не можемо сказати лєбідь, зелєний, шалєний, то й у запозичених словах фонема л у такій позиції не може бути ні твердою, ні тим більше м’якою: телєграма, лекція, ленч, балет. Вимова на кшталт лєкція, телєграма, балєт нагадує манірно-«інтелігентські» фонетичні варіанти літєратура, тєхнікум, аудіторія, маріхуана замість нормативних література, технікум, аудиторія, марихуана. Це ж правило поширюється й на власні назви всіх типів: Лесбос (острів в Егейському морі), Лета (річка забуття в давньогрецькій мітології), Лейтон (місто у Великобританії), Лейбніц, Ленін. До речі, про Леніна. Хоч би як хто до нього ставився, прізвище (тобто псевдонім) треба писати відповідно до законів української фонетики й вимови. Навіть у часи безтямного обожнювання цієї особи, коли не можна було міняти жодного звука в імені неперевершеного теоретика тоді ще не розвінчаного вчення, українські мовознавці відстояли право рідної фонетики не запозичати чужих звукосполучень типу лє. А тепер демократичні видання змагаються в кількості написань на зразок Лєнін, Челєнджер та ін., які спотворюють правописне й звукове обличчя української мови.

При фонетичному засвоюванні чужих слів кожна мова відсутні в ній звуки замінює близькими до них власними. Наприклад, міжзубний приголосний th в грецькому слові theologia при запозичанні в українську мову замінено нашим т. У французьких словах ingénieur, régisseur лабіалізований е в останньому складі відтворено в нас українським звуком е (нелабіалізованим): інженер, режисер. Такий самий звук маємо в німецьких власних назвах Гете і Кельн. Останнім часом у засобах масової інформації, а подеколи й у художніх творах можна почути й прочитати Гьоте, Кьольн. Автори таких варіантів давно відомих назв, мабуть, гадають, що вони знають і українську, й чужі мови краще за Івана Франка, Лесю Українку та за всіх українських мовознавців, що дає їм підстави «вдосконалювати» передачу чужих слів. А насправді це копія не зовсім точної передачі цих слів у російській мові: Гёте, Кёльн, режиссёр (але инженер).

У згаданих словах немає ніякого пом’якшеного ґ чи к перед о (як, скажімо, в словах льон або льох), а є тверді приголосні перед лабіалізованим, тобто огубленим (вимовленим при заокругленні випнутих уперед губів) звуком е. Якщо писати Ґьоте, Кьольн, то треба йти далі —режисьор, інженьор і под. Отже, єдино правильними варіантами є традиційно вживані в нашій мові форми Гете, Кельн.

Не варто відступати від традиції й при відтворенні українською мовою назви сусідньої братньої країни Білорусі. Бо коли Бєларусь, то мають бути й бєларуси, й бєларуська мова. А це вже цілковите паплюження вікових традицій та фонетичного обличчя української мови.

ВИПАДНІ ЗВУКИ

Багато іменників в українській мові мають випадні звуки (тобто звуки о, е, які зникають при відмінюванні): садок — садка, сон — сну, день — дня, молебень (саме молебень, бо в деяких українських газетах на російський кшталт пишуть молебен) — молебня, шершень — шершня, Бурячок — Бурячка, Турець — Турця, Шершень — Шершня. Притаманна українським загальним власним назвам, ця особливість, як правило, не поширюється на запозичені слова: брелок — брелока, бюлетень — бюлетеня. Часом мовці помилково вимовляють брелок — брелка, бюлетень — бюлетня (в останньому слові до того ж ставлять неправильний наголос на першому складі — бюлетень).

ЧЕРГУВАННЯ О, Е З І

Характерною фонетичною рисою української мови є ікання, тобто вимова і на місці о та е в закритих складах; причому у відкритих зберігаються давні звуки о й е. Як відомо, закритий склад закінчується на приголосний звук, а відкритий — на голосний. Правило це, за нечисленними винятками, поширюється на всі українські слова: сіль — солі, піч — печі, віл — вола, кінь — коня, Чорновіл — Чорновола, Білокінь — Білоконя, гори — гір, села — сіл, а також на глибоко засвоєні нашою мовою запозичення: колір — кольору, папір — паперу, Антін — Антона, Прокіп— Прокопа, Сидір — Сидора. Новіша лексика іншомовного походження вживається без такого чергування: балкон, футбол, телефон, кіоскер, режисер і под.

При творенні нових українських слів треба орієнтуватися не на згадані нечисленні винятки, а на правило. Порівняно нові, але вже широко використовувані лексеми кросівки (від крос), вітрівка (од вітер) виникли за зразком криївка, мандрівка, щедрівка. У деяких газетах замість нормативних форм вітрівка, кросівки вживають суржикових вітровка, кросовки.

«Зачаровує співучою східною говіркою, але вже пересипаною суржиком, мов пшениця кукілем», — читаємо в одній із газет про матір славетного композитора й співака. В іменника чоловічого роду кукіль (що є назвою бур’яну родини гвоздикових) при відмінюванні відбувається чергування і з о: кукіль — куколю — куколем і т. д. Напр.: «Будь сіячем, і хай життя твоє Насущний хліб, а не кукіль дає» (Л. Забашта); «Як вона любить тепер оте жито, ті блаватки та цвітки куколю, що де-де блискають, мов сині та рожеві зірки серед лісу золотистих стебел!» (І. Франко).

Запорізька (не Запорозька) Січ

Багатьох цікавить питання, як правильно писати — Запорозька Січ чи Запорізька Січ. В останні роки на сторінках преси, в художній літературі почали розмежовувати два поняття, позначаючи це розмежування на письмі: запорозький уживають тоді, коли йдеться про добу Козаччини, а запорізький застосовують у назвах, пов’язаних із нашою сучасністю. Таке розрізнення видається штучним. Мовознавці давно навели достатню кількість доказів на користь форми з і. Основний аргумент тих, хто обстоює варіант Запорозька Січ, полягає в тому, що «Січ була за порогами». Цілком правильно. Але ж в однині буде поріг, наприклад Кодацький. Візьмемо інші випадки. Слово роздоріжжя походить від дорога. У закритому складі пишемо й вимовляємо і, у відкритому о. У топонімі Тернопіль друга частина пов’язана зі словом поле, то що ж — будемо писати Тернополь? Вийде, нібито наша мова розвивається в зворотному напрямку.

Звук і в українській мові вельми поширений. Уживаємо його на місці звука, що позначався колись літерою «ять»: віра, дід, ліс (пор. рос. вера, дед, лес, п. wiara, dziad, las); у закритих складах на місці о, е: сніп — снопа, поріг — порога, дороги — доріг, піч — печі, Київ — Києва. Перехідо, е в і розпочався в X столітті і завершився в XIII столітті. Цей процес відбувався рівнобіжно з занепадом зредукованих голосних ъ й ь. Тож на час заснування Січі за порогами ікання вже стало нормою живого мовлення. Але на письмі ще довго діяли норми староукраїнської мови, де такі фонетичні зміни не позначалися. Не відбивали всіх фонетичних змін і літописи, де бачимо написання Кыєвъ, Києвъ, Кієвъ, Львовъ, Черниговъ. Але ж звемо їх тепер Київ, Львів, Чернігів.

У XIX столітті застосовували традиційний правопис, за яким писали стôлъ, пѣсня, а вимовляли стіл, пісня Наприклад, «Гомôнъ, гомôнъ по дубровѣ» (Українські пісні видані М. Максимовичем. К., 1962. Фотокопія з видання 1827 р., с. 6). Пантелеймон Куліш запровадив фонетичний правопис, яким ми користуємося й тепер (однак той правопис довго пробивав собі шлях, поки не запанував на всій етнографічній території України). Форма Запорозька Січ підтримувалася не лише тим, що більшість історичних праць українські вчені мусили писати, на жаль, іншими мовами, а й тенденцією наближати вимову й написання до російської мови. Отож і сталося так, що в нас козацький полковник Максим Кривоніс, а ініціатор стахановських методів на залізничному транспорті Петро Кривонос, Людмила Старицька-Черняхівська, а радянський генерал Іван Черняховський, хоч усі вони —діти української землі.

Тритомний «Російсько-український словник», що вийшов 1968 року, готувався за часів хрущовської відлиги, звідти повикидали багато нав’язаних раніше росіянізмів. Тому там є лише одна нормативна форма Запорізька Січ (т. 3, с. 270). Так само в УРЕ, яку редагував видатний український поет Микола Бажан (т. 5, с. 181—186). Отож як свою прадавню столицю ми звемо Київ у всіх випадках, так само й Козацьку Республіку маємо називати Запорізька Січ — відповідно до законів нашої милозвучної мови.

Найпоширеніші помилки фонетичного плану

Правильно Неправильно
балет балєт
Ганс Ханс
Гельмут Хельмут
Гофман Хофман
Гете Гьоте
Запорізька Січ Запорозька Січ
Йоганнесбург Йоханнесбург
Кельн Кьольн
лекція лєкція
Лета Лєта
марихуана маріхуана
нігілізм ніґілізм
проблема проблєма
телеграма телеґрама
Челенджер Челєнджер

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *