О НАЗВО ВТРАЧЕНА, ЯВИСЯ!

Чи виникали у Вас коли труднощі в написанні власних назв? О, напевно! Чи з великої, чи з малої літери писати оте “лондонський” чи “шевченківський”, і як воно має закінчуватись – мо’ взагалі “шевченковий”? А так ліньки лізти в підручники і вчитуватися в нудні правила… Але забудьте про занудні підручники – зараз Вам доста додати собі в закладки статтю, яку прислала нам наша читачка Аліна Яковлєва, і як раптом що забудете, Вам завжди буде цікаво перечитати її ще раз. Але ми впевнені, що принаймні частина запам’ятається одразу – легкі й напівжартівливі пояснення відкладаються в пам’яті самі собою!

Про автора: Аліна живе і працює в Донецьку і навчається дистанційно у Київському НПУ ім. Драгоманова. Основна сфера зацікавлень – порівняльне літературознавство та історія мистецтв. Працює літературним редактором в інформаційному ресурсі “Осередок”, де збираються всілякі цікаві творчі ідеї в різних царинах життя та культури.

Отже, про власні назви:

*****

Якби якогось невеселого дня мені довелося складати рейтинг найбільш типових і найбільш поширених помилок в українській мові, з вибором не вагалася б жодної секунди. Переможниця вочевидь поза конкуренцією – це царина власних назв. Яких тільки покручів і словесних вивертів не вигадує наш талановитий народ: тут і «Шевченкіанські читання», і великолітерні Журнали та Крамниці, і вареничні «Катюші» – усього не перелічити, легше сказати, чого тут немає. А немає тут розуміння нескладних правописних правил, знання яких точно поліпшить наше життя. Тому навіть не питатиму «Чи є такі помилки, яких бодай раз припускалися самі?» (бо точно є, і точно припускалися). Ліпше одразу перейдемо до справи!

Львів – Мекка (мекка) для кавоманів!

Поза всякими сумнівами (і попри доводи логіки), Мекка пишеться винятково з великої літери. За будь-яких обставин (у прямому та непрямому значеннях) та в будь-якому контексті – з цим просто необхідно змиритися й більше ніколи не припускатися прикрої помилки.

Порушувати можна? Навіть не думайте! І так-так, український правопис – це деколи справжня Мекка для парадоксів та непояснюваних правил.

Я живу в місті Київ чи в місті Києві? (із серії «Куди я потрапив, і де мої речі?»)

У двох словах: Ви живете саме в місті Києві. У найзагальнішому розумінні назви міст, що виступають у ролі прикладок до слова «місто» (або «село», «селище» «населений пункт» тощо), узгоджуються з ним, тобто відмінюються. За такою логікою правильно казати «виїхали з міста Донецька», «мешкаємо в місті Рівному», «давно не бували в місті Дніпрі» тощо.

Порушувати можна? Можна, якщо текст, у якому виникає «міський парадокс», належить до офіційно-ділового чи наукового стилю. Наприклад, в офіційному звіті командир батальйону може написати «відтак ми приступили до проведення операції в місті Волноваха».

Вочевидь, не відмінюються також складені (такі, що мають дві частини) географічні назви: «виїжджаємо з міста Біла Церква», «завтра вирушаємо до міста Великий Устюг» тощо.

О боги, боги мої!..

Якщо до цього моменту Ви щиро вважали, що написання слова «бог» з великої чи малої літери є своєрідним лакмусовим папірцем і безвідмовно визначає людину як атеїста чи вірянина, то мерщій відкидайте цю старосвітську вигадку! «Бог» з великої літери є закономірним і граматично коректним, якщо маємо релігійний контекст. Тобто слова людини, які та вимовляє в церкві, під час моління, або слова, що в цілому сприймаються саме як акт розмови з Всевишнім, записувати в прямій мові треба так: «Господи, допоможи мені! Слава тобі, Боже». Зберігається цей принцип і в непрямій мові: «Вона дякувала Богові за вдалу ідею».

Коли ж ідеться про побутові ситуації, написання слова «бог» з маленької літери не зробить з Вас ані грішника, ані невігласа. Адже правильно буде писати саме «Слава богу, я впорався з цим проектом!» або «та він завжди меле бог знає що». В українськiй мові часте вживання словосполучень зі словом «бог» узагалі призвело до виникнення специфічних вигуків та часток: «бозна», «дастьбі», «боронь боже», «їй-богу» тощо.

Порушувати можна? Так, якщо маємо справу з міфічним розумінням слова – незалежно від того, на побутовому рівні воно вживається чи ні, пишемо з малої літери. Скажімо, «пантеон грецьких богів», «бог війни», «слов’янські боги» тощо.

То все-таки Шевченків, шевченківський, Шевчіанський, Schevchenko’s чи як?

По-перше, дамо Кобзареві спокій – не лише від його імені в українській мові утворюються присвійні прикметники, чесно-чесно. Уявімо абстрактного Петра, який має абстракту цукерку. Як будемо це описувати? Логічно, що «Петрова цукерка». На його місці може бути буквально хто завгодно (Марійка, Степан, Мамай чи навіть Мавка), а замість цукерки будь-який предмет. Ось і маємо: Марійчина доповідь, Степанова іграшка, Мамаєва слобода чи навіть Мавчина пісня. Тобто особова назва (кличка тварини або назва міфологічної істоти) + суфікс –ів- (-ов-, -ев-), -їв- (-єв-) або –ин-(-їн-, -ін-) = Утворений присвійний прикметник (з великої літери) + означуваний іменник (звісно ж, з маленької). Усе просто, жодної магії!

Порушувати можна? Можна, навіть попри «правильні суфікси» в поєднанні з особовими назвами, але за умови, що готовий вислів є вже давно усталеним. Тобто, коли йдеться про стійкі сполуки на кшталт «прокрустове ложе», «ахіллесова п’ята», «едіпів комплекс», «дамоклів меч» тощо. Пильнуйте! З малої літери прикметники, утворені за допомогою якогось із перелічених суфіксів, дійсно пишуться лише тоді, коли маємо фразеологічну сполуку, й аж ніяк інакше.

А ось тепер про письменників і не тільки. Якщо, б’ючись над все тими ж підступними словосполученнями, Ви постаєте перед особовою назвою, але присвійний прикметник збираєтесь утворювати за допомогою суфіксу -івськ-, -евськ- (-овськ-), -инськ- або–інськ- (-їнськ-), то утворюйте собі спокійно той прикметник, але змусьте себе написати його з малої літери. Як би сильно не кортіло написати його з великої, опануйте себе, бо буде лихо (себто помилка)! Тому «франківський стиль», «бетховенська манера», «жаданівська лірика», але «Франкова дружина», «Бетховенова партитура» та «Жаданове інтерв’ю». Бачите, насправді вся проблема полягає лише в уживанні правильних суфіксів та їхньому розрізненні. Забудьте все, що Вам казали до цього: треба просто опанувати й натренуватися в утворенні присвійних прикметників.

Порушувати можна? Так, якщо прикметники входять до складу назв, що мають значення «імені когось» або «пам’яті когось». У цьому разі мусимо писати їх з великої літери: «Нобелівська премія» (бо названа на честь Нобеля), Стусівські читання (читання, присвячені Стусові), Франківська стипендія (стипендія, призначена увічнити ім’я Франка) тощо.

Про бідного Лондона замовте слівце!

Навздогін «Шевченковим словам» та «шевченківському стилю» хочеться згадати про ще одну складність, яка чатує на любителів присвійних прикметників. Інколи доводиться утворювати прикметники таким чином, аби підкреслити й ім’я людини, і її прізвище. А то й узагалі мудрувати над прикметником, який має в основі декілька особових назв. Погодьтеся, «лондонівська манера» – це сполучення доволі дивне; якщо не маємо необхідного контексту, то впізнати в ньому натяк саме на американського письменника буде нелегко.

Аби уникнути двозначності (і підтвердити, що усвідомлюєте різницю між прикметниками «лондонівський» та «лондонський»), необхідно зробити декілька простих кроків. По-перше, виправити першу літеру слова на малу, якщо почали були писати з великої, навіть попри те, що це особове ім’я людини. По-друге, поставити після нього дефіс. По-третє, перетворити прізвище на вже звичний присвійний прикметник. Що отримуємо? Вальтер Скотт – «вальтер-скоттівський», Жуль Верн – «жуль-вернівський», Стівен Кінг – «стівен-кінгівський». Як бачите, другі частини прикметників мають ті самі «правильні суфікси», що дають нам підставу писати слова з маленької. Повертаємося до Лондона. Початковий Джек Лондон трансформується за нашої схемою: Джек Лондон – джек- – «джек-лондонський».

Порушувати можна? Ні, але з’являються деякі видозміни, коли із самого початку маємо справу з кількома власними назвами. Скажімо, розглядаючи компоненти «Ільф» і «Петров» та «стиль», у результаті отримаємо «ільфО-петровський стиль». Тобто, перша частина все ж не обходиться без додаткового інтерфіксу -о-, який ніби заміщує сполучник «і». Але важливо розуміти, що навіть коли ім’я людини (одне ім’я однієї людини!) має декілька елементів, жодних інтерфіксів для утворення присвійного прикметника не потрібно: Ортега-і-Гассет – «ортега-гассетівський», Відьядхар Сураджпрасад Найпол – відьядхар-сураджпрасад-найполівський, Жан-Марі Гюстав Ле Клезіо – жан-марі-гюстав-ле-клезівський (так, і такі слова на світі бувають).

Це були всі складні випадки вживання/утворення власних назв та їхніх похідних на сьогодні. Далі буде!

*****

Друзі! Якщо Ви добре знаєте українську мову і можете цікаво розповісти про якісь складні випадки написання, чи систематизувати й розповісти в кількох словах те, що укладачі підручників люблять розтягувати на півкниги, чи підказати, як запам’ятати якісь правила чи розпізнати калькування або суржик, чи ще якимось чином допомогти нашим читачам легко і просто опанувати один зі щаблів правопису, пишіть нам, надсилайте свої статті, діліться своїми підказками й корисними порадами (лиш не лайфхаками!).

2 responses to “О НАЗВО ВТРАЧЕНА, ЯВИСЯ!”

  1. Живи українською сказав:

    Аліно, дякую тобі, ти написала справді чудову статтю! Вже двічі за цей тиждень довелося скористатися твоїми порадами – у фразах “витягти на світ божий” і “втиснути в прокрустове ложе”. Мала б ритися в довідниках і шукати, як тут варто обійтися із описом “світу”, та тиждень минув, а я все ще пам’ятаю, що нікого не ображу маленькою літерою:) Дивилася б у довіднику, за годину вже могла б забути це правило:)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *